Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг
- Снейп, - ледь чутно повторила Макґонеґел, падаючи на стілець. - Ми всі дивувалися... а він довіряв... завжди... Снейп... важко повірити...
- Снейп був блокологом найвищого рівня, - сказав незвично жорстко Люпин. - Ми завжди це знали.
- Але Дамблдор клявся, що він за нас! - прошепотіла Тонкс. - Я завжди думала, що Дамблдор знав про Снейпа щось таке, чого не знали ми...
- Він завжди натякав, що має залізні підстави довіряти Снейпу, - професорка Макґонеґел витирала кутики заплаканих очей картатим по краях носовичком. - Тобто... знаючи Снейпове минуле... зрозуміло, що в людей були сумніви... але Дамблдор чітко мені сказав, що Снейпове каяття абсолютно щире... навіть слухати нічого не бажав!
- Хотіла б я знати, що йому Снейп нарозповідав, чим переконав, - сказала Тонкс.
- Я знаю, - не змовчав Гаррі, й усі подивилися на нього. - Снейп передав Волдемортові інформацію, яка спонукала Волдеморта напасти на моїх батьків. А потім Снейп сказав Дамблдорові, що він не тямив, що робив, що йому страшенно прикро за те, що він накоїв, прикро, що вони загинули.
- І Дамблдор повірив? - засумнівався Люпин. - Дамблдор повірив, що Снейпові було прикро через те, що загинув Джеймс? Та Снейп Джеймса ненавидів...
- Мама моя теж була для нього нічого не варта, - додав Гаррі, - бо вона маґлівського роду... він називав її «бруднокровкою»...
Ніхто не спитав, звідки Гаррі це знає. Усі були вражені й намагалися перетравити увесь жах і потворність того, що сталося.
- Це все я винна, - сказала раптом професорка Макґонеґел. Вона була якась розгублена й бгала пальцями вогкий носовичок. - Це моя вина. Це я сьогодні послала Філіуса по Снейпа, попросила, щоб той прибув і нам допоміг! Якби я не попередила Снейпа про те, що діється, то він би, може, не долучився до смертежерів. Навряд чи він знав про їхнє прибуття до того, як йому сказав Філіус.
- Мінерво, це зовсім не твоя вина, - рішуче заперечив Люпин. - Нам усім була потрібна допомога, ми всі зраділи, довідавшись, що прибуде Снейп...
- Отже, коли він з’явився під час бою, то став на бік смертежерів? - перепитав Гаррі, який хотів знати кожнісіньку деталь Снейпової лукавості й підлості, гарячково визбируючи нові й нові підстави, щоб ще більше його зненавидіти, щоб дати собі клятву помсти.
- Навіть не знаю, як це, власне, сталося, - збентежено сказала професорка Макґонеґел. - Так усе заплутано... Дамблдор нам казав, що на кілька годин покине школу, і що нам треба про всяк випадок чергувати в коридорах... Ремус, Білл і Німфадора мали до нас приєднатися... і так ми собі й чергували. Усе було спокійно. Було перекрито кожен таємний вихід зі школи. Ми знали, що ніхто не зміг би сюди залетіти. Кожен вхід у замок був захищений потужними закляттями. Я й досі не знаю, як змогли проникнути смертежери...
- Я знаю, - втрутився Гаррі й стисло пояснив про дві щезальні шафи та магічний перехід, створений ними. - Отже, вони проникли через кімнату на вимогу.
Мимоволі він глянув на пригнічених Рона з Герміоною.
- Гаррі, це я все зіпсував, - похмуро буркнув Рон. - Ми все зробили, як ти й казав: перевірили Карту Мародера, і Мелфоя там не було, то ми й подумали, що він у кімнаті на вимогу, і я пішов разом з Джіні й Невілом за нею стежити... але Мелфой прорвався повз нас.
- Він вийшов з кімнати десь за годину після того, як ми вже там чатували, - додала Джіні. - Був сам і тримав ту жахливу засохлу руку...
- То Рука Слави, - пояснив Рон. - Вона світить лише тому, хто її тримає, пам’ятаєш?
- Отож, - повела далі Джіні, - він, мабуть, перевіряв, чи можна вже випускати смертежерів, бо щойно побачив нас - відразу щось кинув і запала суцільна темрява...
- ...Перуанський порошок «Розчинна темрява», - сердито зітхнув Рон. - Від Фреда й Джорджа. Треба з ними поговорити - щоб думали, кому продають свої товари.
- Ми випробували все... Лумос, Інсендіо, - пояснила Джіні. - Ніщо так і не розвіяло темряву; ми навпомацки шукали вихід з коридору й чули, як повз нас хтось пробіг. Мелфой, очевидно, все бачив завдяки тій Руці і показував їм дорогу, а ми боялися насилати закляття, щоб не влучити одне в одного. Поки ми добралися до освітленого коридору, вони вже зникли.
- На щастя, - додав Люпин, - Рон, Джіні й Невіл відразу на нас наштовхнулися й повідомили, що сталося. За кілька хвилин ми догнали смертежерів, що бігли до астрономічної вежі. Мелфой, мабуть, не сподівався, що на чатах стоятимуть більше людей; принаймні видно було, що запаси «Розчинної темряви» в нього закінчилися. Почався бій. Вони розсіялися хто куди, а ми кинулися за ними. Один з них, Ґіббон, відірвався від решти й побіг до сходів на вежу...
- Вичаклувати Мітку? - запитав Гаррі.
- Мабуть, так. Вони, очевидно, про все домовилися ще до того, як вийшли з кімнати на вимогу, - припустив Люпин. - Але навряд чи Ґіббонові хотілося чекати Дамблдора на самоті, бо незабаром він повернувся й теж кинувся в битву, де в нього і влучило те смертельне закляття, якого я ледь уник.
- Отже, якщо Рон пильнував за кімнатою на вимогу разом з Джіні й Невілом, - сказав Гаррі, обертаючись до Герміони, - то ти була...
- Біля Снейпового кабінету, - прошепотіла Герміона з блискучими від сліз очима, - удвох з Луною. Ми там стовбичили хтозна скільки, й нічого не відбувалося... ми не знали, що діється нагорі, бо Рон забрав Карту Мародера... була вже майже північ, коли в підвали примчав професор Флитвік. Він щось кричав про смертежерів у замку, навряд чи він нас з Луною помітив, він просто ввірвався у Снейпів кабінет, і ми почули, як він каже Снейпові, щоб той ішов з ним, що потрібна допомога, а тоді ми почули, як щось упало, і з кабінету вискочив Снейп, і він нас побачив і... і...
- Що? - нетерпляче вигукнув Гаррі.
- Гаррі, я така дурна! - лунко прошепотіла Герміона. - Він сказав, що професорові Флитвіку стало погано, і що ми повинні побути з ним, поки він... поки він битиметься зі смертежерами...
Вона затулила від сорому обличчя
