Сестри-вампірки 3 - Надя Фендріх
– Правило № 3, – говорила Сільванія, – повсякчас змащувати шкіру гниллям або цвіллю. У вампірів чудовий нюх, а надто на кров. Тому потрібно уникати відкритих ран і навіть подряпин. У вас зараз є рани або подряпини?
Дірк похитав головою.
– Дуже добре, – зраділа Сільванія. – Правило № 4: завжди носити з собою святу воду і хрест.
Дірк ван Комбаст ляснув долонею по рюкзаку.
– Так. – Сільванія оглянула його з ніг до голови. – Тепер про ходу. Вампіри так не ходять.
– Як же тоді вони ходять? – здивувався Дірк.
– Злегка пружинячи і підстрибуючи, наче ширяють над землею, – пояснила Сільванія.
– Так? – Дірк зробив кілька незграбних кроків і тут же перечепився через якийсь корч.
– Думаю, вам варто ще трохи потренуватися, – ухилилася від прямої відповіді Сільванія.
– А ти звідки знаєш? – образився Дірк.
– Це золоті правила поведінки з вампірами, – знизала плечима Сільванія. – Їх перевіряли століттями.
– Так-так, звісно, ти говориш слушні речі, – урозуміло кивнув Дірк. – Але звідки ТИ їх знаєш? Ти ж – не мисливиця за вампірами!
Сільванія похолола. Fumps! Запитання Дірка заскочило її зненацька. Утім, вона відразу ж знайшлася, що відповісти.
– Ах, ви про це… Та я в книжці про ці правила прочитала. Обожнюю вампірські саги, а надто романи Франциски Бартон. До речі, її син Якоб – мій однокласник. Найкрутіша тема – коли вампір закохується в людську дівчину, ну або вампірка закохується в простого смертного, і вони вирішують бути разом до скону віків. Це так романтично.
Сільванія з тугою подивилась у далечінь. Мисливець за вампірами зітхнув. Йому відразу ж пригадалася Урсула. Вона теж зачитувалася книжками про вампірів. Як вона там без нього?
– Чи не так? – увірвала його думки Сільванія.
– Ти про кохання між людиною і вампіром? Та нісенітниця це все! – пирхнув гер ван Комбаст і рушив далі.
Кохання між людиною і вампіром… Чого тільки не навигадують ці сучасні письменники, аби читачі розкуповували їхні книжки.
«Схід Місяця»
Дака й Антаназія стояли біля колиски, де безтурботно спав Франц.
– Тепер ти і сама бачиш, що твій брат спить спокійним міцним сном, – прошепотіла Антаназія.
Дака ніжно погладила Франца по щоці. Братик спав так спокійно і солодко, що Даці було шкода його будити.
– Нехай ще трохи поспить. Він дуже втомився, – сказала Антаназія.
Повагавшись, Дака кивнула.
– Ropscho. Тоді я побуду тут, поки він не прокинеться.
Вона сіла біля колиски і, не зводячи з Франца очей, тихо заспівала:
Місяць на небі блищить,
Жодної хмарки нема.
Безліч зірок мерехтить,
Туман обгортає поля…
Антаназія здивовано дивилася на Даку.
– Що це? – майже беззвучно запитала вона.
– Що «це»? – тихо перепитала Дака.
– Що це за пісня? – прошепотіла Антаназія.
– А, так це ж старовинна колискова. Вона називається «Схід Місяця».
«Невже Антаназія її ніколи не чула?» – здивувалася про себе Дака.
Втім, звідки їй знати? Цю колискову Даці в дитинстві співала її мама. А Антаназія – вампір. У вампірів, мабуть, інші пісні. От тато, наприклад, знає силу-силенну трансільванських народних пісень. Вона і сама непогано знається на вамп-року, а вже пісні «Криптон Крекс» знає напам’ять, всі до однієї.
Антаназія про щось задумалася. На очах у неї заблищали сльози.
– Агов, з вами все гаразд? – схвильовано запитала Дака.
Але Антаназія, здавалося, не чула її. У своїх думках вона була десь далеко.
Дака помахала рукою перед очима Антаназії.
– Так-так, все гаразд, – відповіла та, наче прокинувшись.
Дака пильно подивилася на неї. Яку таємницю приховує всемогутня володарка Трансільванії? Тієї ночі, коли Антаназія прилетіла в Біндбурґ і заявилася до них у будинок, вона була холодна і неприступна. Вампірка використовувала свою безмежну владу, щоб отримати те, що хотіла. А тут, у Чорному замку, Дака побачила її зовсім іншою – чутливою і вразливою. А втім, що їй до таємниць Антаназії? Ось-ось прокинеться Франц, а там і Мурдо прийде. Вони разом придумають, як обкрутити Антаназію кругом пальця, і викрадуть малюка.
Дака оглянула кімнату. Оздоблено її було шикарно, проте вона радше скидалася на склеп, аніж на дитячу. Дака взяла в руки плюшевого кажана. Іграшку пошили далеко не вмілі руки, але з великою любов’ю.
Помітивши іграшку в руках у Даки, Антаназія сором’язливо посміхнулася.
– Я сама її пошила. Для маленького Францокса.
– Прикольно вийшло, – похвалила Дака.
– Рукоділля – не найсильніший мій хист. Я більше спорт люблю, – зізналася Антаназія.
– Треба ж, і я теж! – зраділа Дака. Антаназія явно починала їй подобатися.
– Он як? І якими ж видами спорту ти захоплюєшся? – поцікавилася володарка Трансільванії.
– Люблю баскетбол і пінґ-понґ, – випалила Дака, – а раніше ще й вампірським фехтуванням займалася. Шкода, в Німеччині ніхто не знає про такий вид спорту.
– Справді? Дійсно шкода! – здивувалася Антаназія. – Може, зітнемося? – запропонувала вона Даці.
– А ви вмієте фехтувати? – здивувалася Дака.
Антаназія усміхнулася
– Трохи. Колись я була чемпіонкою світу з вампірського фехтування, але це було давно, кілька століть тому…
– Ух ти!
– То як щодо поєдинку?
– Що? Справді? Zensatoi futzi!
Дака не тямила себе від щастя: сама володарка Трансільванії навчатиме її вампірського фехтування! Хіба можна відмовитися від такої пропозиції! Це навіть крутіше, ніж концерт «Криптон Крекс», коли Мурдо помітив її в натовпі і витягнув на сцену.
Але тут Дака знову згадала про Франца.
– Але як же…
Антаназія немов прочитала її думки.
– Ні про що не хвилюйся. Франц спить і ще нескоро прокинеться. Тут він у цілковитій безпеці. Ходімо!
Поправивши Францу ковдру, Дака рушила за Антаназією.
Заблукані мандрівники
Тим часом Сільванія і мисливець за вампірами зрозуміли, що заблукали.
– Дерева, дерева, нічого, окрім дерев! – лютував гер ван Комбаст, намагаючись зловити сигнал мережі на мобільному телефоні. Без навігатора знайти дорогу було просто неможливо. – Ну і де цей ваш Чорний замок? Тут, в який бік не повернеш, – скрізь одне й те саме. Ані душі навколо. З глузду з’їхати можна!
З досадою вимкнувши телефон, Дірк поклав його до кишені і ковтнув із фляги.
Сільванія ж навпаки тішилася з вологого затхлого повітря трансільванського лісу, з густих чагарників і тиші. Уперше в житті вона вирішила довіритися своїм вампірським інстинктам, і ті підказували їй, що вже незабаром вони дістануться підніжжя Чорного замку.
– Я знайшла правильну дорогу, гер ван Комбасте! – радісно вигукнула Сільванія.
– Це ж треба, – пробурчав Дірк. – І звідки у милої панянки стільки знань?
Він хотів ще пустити шпильку, але, повернувши слідом за Сільванією, зупинився і прикусив язика.
– Елементарно, гер ван Комбасте: дороговкази! Ось дивіться. «Чорний замок – західний вхід», «Чорний замок – східний вхід», «Чорний замок – заїзд для вантажного транспорту», «Бистрія»…
– Дійсно, – погодився Дірк ван Комбаст.
– А я що казала! – усміхнулася Сільванія.
– А нам який вхід потрібен? – запитав мисливець за вампірами.
Сільванія розгубилася, але тут їй пригадалася лічилка: «Лісом летів кажанчик, він загубив каштанчик, півдня
