Викрадач ангелів - Ів-Марі Лунд

— Та невже ж це наш новий дзвонар? — радісно вигукнула вона. — Як дивовижно ти дзвонив! У тебе, певно, вроджений талант! То що тобі дати сьогодні?

— Я залюбки взяв би марципанів, — невпевнено відповів Фабіан. — Але в мене обмаль кишенькових грошей. Чи вистачить їх хоч на одного?

Він виклав ті монети, що мав, на прилавок. Пекариха всміхнулася:

— Будуть тобі марципани, — сказала вона. — І платити, звичайно ж, не треба. Той благовіст вартий чималенько марципанів.

І вона поклала в пакет п’ять марципанових фігурок і простягнула його Фабіанові.

— Прошу, — сказала вона. — І ще раз дякую за благовіст.

Фабіан красненько подякував і позадкував до дверей. Почувши, як там знов задзеленчав дзвіночок, він обернувся і буцнувся лобом просто в живіт бурґомістрового секретаря з жовтим, як віск, обличчям.

— Дивися під ноги, хлопче! — невдоволено буркнув чоловік, відпихаючи його вбік.

Здавалося, що пекариха відразу спохмурніла.

— Щось бажаєте? — коротко спитала вона.

Секретар підійшов до самого прилавка й перехилився через нього.

— Мені треба десять тістечок із кремом, — відповів він, потираючи долонями. — Для важливої зустрічі ополудні.

— Десять тістечок із кремом до полудня?! — сторопіла пекариха. — І це ви кажете мені тільки тепер?

— Ви так справно все печете, що повинні впоратися, — скрипучим голосом сказав секретар, силкуючись вдавати із себе привітну людину.

Одначе пекариха була не з тих, що клюють на лестощі.

— Мабуть, ви несповна розуму! — зірвалося в неї з язика. — Прийти в неділю вранці й…

Далі Фабіан уже не слухав. Він згріб із прилавка монети й зник за дверима. Тістечка з кремом? Хай їм абищо, це, очевидно, має бути важлива зустріч. А тепер треба бігти до Фелікса, — чим раніше, тим краще.

4

Була тільки одинадцята ранку, і містечко ще й досі дрімало під літнім сонцем. Фабіан мчав тихими вуличками старого міста й чув, як стукотіли його підошви по бруківці.

Дорогою він дивився на красиві старовинні будинки, які дуже добре знав. Їх було пофарбовано в різні кольори, щоправда, незвичних відтінків. Упродовж багатьох століть фарби змішували за особливими рецептами й кодами, які не виходили за межі міста. Кожне покоління мало своїх змішувачів фарб, які змішували фарби, що підходили одна одній, і роздавали готову суміш тим, хто лаштувався фарбувати оселі. Тепер той титул носив Рінус Фабер, Турдів батько. Він успадкував його від свого батька, який у свою чергу дістав його у спадок від свого. Так тягнулося сотні років. Франс замінив свого батька, ставши дзвонарем, а Фабіан повинен був успадкувати місце дзвонаря після Франса… але чи успадкує? Невже Турд стане після Рінуса змішувачем фарб, а Понтус після свого батька пекарем?

А що коли їм хотітиметься робити щось інше?

Більше Фабіан не заглиблювався в свої роздуми, бо саме завернув на церковний майдан і, загледівши водограй, нараз пригадав барельєф із дитячим личком. Він підбіг до водограю, щоб роздивитися його ближче. Попри те, що барельєф був старий і потрісканий, сумніву не було. Там проглядалися риси Феліксового обличчя, а за головою дитини, очевидно, лопотіли крила. О, він змусить те ангельське створіння все йому пояснити! Як могло таке статися, що його мармиза зображена на водограї, якому, властиво, цілих сімсот років? Фабіан здригнувся. То було трішки неприємно. Майже таке саме неприємне відчуття пойняло його й до самого ангела. Одначе «неприємно» не конче означало якусь небезпеку, подумав Фабіан, тож, зібравшися з духом, він знов подався на дзвіницю.

Фабіан пішов до головного входу й попхнув важкі скрипучі двері. Він прошмигнув досередини, і двері за ним знов зачинилися з глухим грюкотом, що прокотився луною по всій церкві й мовби нагорнув його своїми хвилями. Потім запала глибока тиша. Фабіан стояв у великій церкві сам як палець.

Без людей церква була зовсім інакша. Перед ним простягнувся чималий неф із лавами обабіч. Посеред нефу височіла колона з ангелами, щільно обліплена крилатими створіннями всіляких видів. Зараз сонячне проміння падало сюди в інше вікно й освітлювало Уриїла, ангела сонця, що містився на маківці колони. Здавалося, то саме він і світився. Блакитне склепіння було блакитніше, ніж будь-коли раніше, а на ньому і сонце, й місяць і зірки теж навперебій випромінювали світло.

Фабіанові здалося, що він побачив церкву вперше, хоча був у ній багато-пребагато разів. Тиша начебто витала навколо нього. Приміщення було наповнене світлом, а не звуками. Стояла така тиша, що Фабіан боявся дихати.

Щось стукнуло в двері однієї вежі, й коли він звів очі догори, то побачив, як над галереєю промайнули білі ангельська крила. Край балюстради показалася Феліксова мармиза. Тепер його рудий чубчик був скуйовджений ще більше, а обличчя мало вираз нетерпеливости.

— Нарешті ти з’явився! — пирхнув ангел. — Чого ти там стоїш і ловиш гав? Ходи сюди, кепські наші справи!

Фабіан зібрався з духом і збіг сходами на галерею. Фелікс зустрів його нагорі.

— Вони в тебе? — схвильовано спитав він.

Фабіан кивнув головою, знайшов у кишені куртки два сріблясті пера й подав їх ангелові. Фелікс однією рукою схопив одне перо, а другою — друге, й обидва дзвінко поцілував. Піднявши руки над головою, він застромив пера в крила — саме там, де вони зросталися. Тоді вдоволено помахав ними.

— Тобі не боляче? — поцікавився Фабіан.

— Hi! — відповів ангел Фікс. — Ану ж побачимо, чи вони на місці. Ходи за мною. Феліксе, гайда!

Легко підстрибнувши, він став на край балюстради, не встиг Фабіан і оком змигнути, як Фелікс шугнув униз, Фабіан перелякано скрикнув і кинувся до перил. Маленька біла істотка описувала кола в церкві так, ніби ніколи нічого іншого й не робила. Вона дуже відрізнялася від блискучих, як золото, осяйних ангелів і водночас була така-такісінька, як вони.

— Гой-я-я-яй! — захоплено закричав Фелікс.

Він на повній швидкості взяв курс угору на склепіння, аж здалося, мовби він летів просто в небо. А потім каменем упав донизу. Фабіан обома долонями затулив собі рота. Проте, перш ніж доторкнутися підлоги, Фелікс різко пригальмував і злегка погойдуючись, спокійнісінько, як та бабка, завис у повітрі. Потім він швиденько описав три кола навколо колони з ангелами й, залопотівши крилами, знов піднявся до Фабіана.

— Прекрасно! — сказав він. — Усе гаразд. Тепер ми можемо наводити тут лад.

Він ледь чутно опустився на підлогу балюстради. Аж тут він помітив паперовий пакет із позначкою пекарні, що стирчав із кишені Фабіанової куртки. Бурштиново-жовті очі під рудою кучмою зблиснули, а Фабіан тим часом оговтався і рвучко відступив убік. Пір’я прошелестіло мимо його носа.

— Ось ти й промахнувся, — сказав він ангелові.

Фелікс