Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко
– Чи гоже мені замітати безконечні алеї?! – вигукнув. – У своєму Вишнополі я робив те саме, але не як прислужник, а як господар! Чи ж маю довіку спокутувати батькову провину?
Хлопець узяв з-за каштана добротну мітлу і недбало змів розсипані бузкові галузки.
– А панна Юзя таки буде моєю! – пригорнув мітлу, як пригортають даму серця, і закружляв із нею в уявному вальсі. – Моєю, чуєте?!
У глибині алеї шелеснули кроки. Юнак спохопився й заходився підмітати.
– Ах, це ви? – На стежку вигулькнула ошатно вбрана панночка, засоромилась і прикрилася, ніби від сонця, мережаною парасолькою.
– Панно Юзю? – Юнак кинув мітлу й ухопив дівчину в обійми.
– Ах, облиште, Мітелю! – запручалася панночка. – Нас можуть побачити папа!
Юнак відскочив, ухопився за голову, а тоді став гарячково обривати бузок і кидати дівчині до ніг.
– Юзю, кохана! – картинно упав перед панною на коліна. – Ми не можемо більше чекати! Ви мусите вийти за мене заміж!
– Але папа…
– Ми втечемо! Ми втечемо до мого маєтку і щасливо заживемо в двоповерховому будиночку! Ви знаєте, Юзю, лиха доля змусила мене, дворянина з діда-прадіда, працювати нещасним двірником. Але все має межу, і я, оволодівши нарешті вашим полум’яним серцем і домігшися вашої шляхетної руки, хочу кинути всі ці марноти й зазнати справжнього сімейного щастя! Я – о, ви ще дізнаєтесь, хто я! Я – найдостойніший із достойних! Панно Юзю, скажіть лишень “так”!!!
– Я, власне… Там, за кущем – валізка… Взяла найнеобхідніше… Решта, гадаю, знайдеться для мене у вашому домі?.. Справжня любов подолає все! Мішелю, я готова їхати з вами хоч на край світу!!!
– О панно Юзю! Ви – моє життя!..
Край світу Софійці не дуже підходив. Може, запобігти втечі, повідомити батьків?.. А може, допомогти молодятам? Дуже хотілося побачити щасливий кінець цієї романтичної майже казки!
Втім, на роздуми не було часу: Мішель із Юзею вже поспішали до чорного ходу, заплетеного хмелем. Мусила доганяти!
– Ах, Мішелю! Чуєте, за нами погоня?
Втікачі завмерли. Софійка зрозуміла, що їх стривожили саме її кроки, і стишила біг.
– Нікого, Юзю! Швидше!
Невдовзі вони, найнявши візника, мчали у бік Вишнополя. Місто поступово звільняло їх із кам’яних лабет, випускаючи у відкриті зелені поля. Софійка вдивлялась у далечінь. Небо з землею сходиться? Але ж вони сходяться там – далеко на обрії, а усе відбувається тут?!.
Позаяк їхати було довгенько, Софійка вирішила поки що повернутись додому. Спочивати в рідному ліжку набагато м’якше. Дівчинка проторохтіла у такт колесам своє “Іл-лар-р-рок!”.
20. Ревізія в шухляді
Удома спати чомусь розхотілося. Софійка увімкнула світильника й розгорнула книжку. Хоч уже давно перечитала «Трьох мушкетерів», «Тома Сойєра», «Людину-амфібію», «Голову професора Доуеля», «Останнього з могікан» із татової бібліотеки, а також усі томи «Гаррі Поттера», подаровані тітонькою Сніжаною, у хвилини відпочинку або розпачу її манили знайомі давні казки. Народні чи авторські (вони всі гріли Софійчину душу), аби тільки зі щасливим кінцем. От і ця, про Русалоньку, так до серця припала!
Здається, шухляда рипнула. Ні, не здається: он і Чорнобілка сторожко повела вушками! Може, завелася миша? Треба туди запустити кішку! Було б чудово, якби миша таки завелась і Чорнобілка її впіймала! Мама тоді б назавжди пробачила котячу присутність, а то й досі нервово закочує очі при кожному нявканні, надто ж коли спить Ростик.
– Ну що, Чорнобілко? Вперед?
Софійка торснула шухляду. Ич, як завжди, замкнулася! Цікаво, що ключа так і немає, а шухляда завжди замикається! Добре, хоч невидимки в домі ще не перевелися!
Не так швидко, як Сніжана, але й Софійка зрештою спромоглася відімкнути шухляду. Миші не було, Чорнобілка розчаровано нявкнула. Були чобітки. Вона що, мала узути в них панну Юзю? Коробка від парфумів. Це хіба для якогось розбитого серця! Газети й світлини… Як можна дати раду цим газетам і невідомо чиїм фотографіям? Ось, наприклад, у газеті «Зоря Вишнополя» за 1982 рік прочитала: “…Вийшов з будинку міліції сивий чоловік і вхопився за голову: “Це ж сорок років життя в підземеллі угробити!” Судити за дезертирство його вже не стануть: закінчився термін дії закону. Та хіба він сам себе не засудив до найтяжчої міри покарання?..”
Тю та й годі!
О, світлина пожовкла… Дівчатко з великими наполоханими очима… Забере до бабусі в Половинчик, розпитає.
Ця газета просто-таки розпадається від старості.
«Гу… Губернські відомості». “…Раптове зубожіння й позбавлення дворянського звання кількох родин міста Вишнополя змусило їх проситися на службу до нового землевласника п. Гордія Кулаківського”.
– Ти ба, уже встиг і земельки нагарбати! – обурилася. – Що ж іще викине?
“Пан Кулаківський, – читала далі, – погодився за низькою ціною продати їм для проживання кілька невеличких будинків. Зважаючи на заслуги перед містом, дозволив безкоштовно мешкати в своєму колишньому домі тільки родині безвісти зниклого предводителя дворянства Данила Міщенка”.
– Еге ж, тяжко мучиться Кулаківський вашим прокляттям! Як благородно! Погодився продати обманутим людям їхні, вкрадені ним же, помешкання! – мало не захлиналась від обурення Софійка. – Хоч Данилові оддячив за послугу!
В інших «Губернських відомостях» її увагу привернуло оголошення: “Ще не старий, привабливий, шляхетний, хазяйновитий, непитущий, найдостойніший із достойних житель села Кривих Колін, дворянин-холостяк Даниїл Міщенков бажає познайомитись із молодою, красивою, заможною вдовою зі стерпною вдачею”.
– Хе, та й Міщенков улаштувався непогано!
Може, вона й порятує нащадків, але предкам дуже хотілося бодай солі на хвіст насипати!
21. Печальний фінал майже казки
До Мішеля і панни Юзі Софійка повернулась, коли ті під’їжджали до Вишнополя. Підстрибуючи на вибоїнах (такі шляхи досі не перевелися в їхньому місті), Юзя розгублено озиралась навсібіч.
– Ще не видно вашого маєтку? – запитувала нетерпляче.
– Вже небагато, кохана Юзю, ще зовсім трошки!
– Зупиняй! – гукнув, коли вже мало не проминули дрібнесеньку хатинку під соломою. Леле, це Міщенкова: Софійка добре запам’ятала розставання його з ріднею! Ой, та це ж і є Міщенків старший син – колишній безвусий юнак!
– Щось трапилося, любий Мішелю? – залопотіла панна.
– Трапилось, Юзечко! Ми – вдома!!!
Поки Юзя приходила до тями від щастя, юнак схопив її разом з валізкою на руки й рушив у двір. Софійка побігла услід.
У вузьких сінцях Мішель опустив Юзю на долівку – інакше б уперлись лобами в низеньку стелю – і взявся намацувати клямку.
– Мамо, це моя наречена! – радісно сповістив, щойно відчинилися двері.
У тісній чистій кімнатині мати якраз лагодила до столу картоплю-нелупку, інший хлопець, очевидно женихів брат, сидів на лаві,
