Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко

Марина Павленко

Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

Серед творів Марини Павленко – чимало казок. Їх читають і наймолодші, і їхні батьки. Таке вже правило в авторки: справжні казки мають захоплювати не лише дітей, а й дорослих.

Марина Павленко – неодноразова переможниця літературного конкурсу видавництва «Смолоскип». А книга, яку ти зараз тримаєш у руках, здобула нагороду конкурсу «Коронація слова». «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» – це сучасна казка про неймовірні пригоди семикласниці Софійки, яка попри все намагається розплутати зловісну таємницю.

Отож читай з насолодою!

Марина Павленко

Малюнки Наталі Шишковської

1. Вони знову!

От нащо казки з нещасливим закінченням?!

Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала!!!”

Але красунчик принц, схожий на однокласника Вадима Кулаківського, не чує. Він усе кружляє в танку з обраницею-обманницею, схожою на Ірку Завадчук: он і татуювання на плечі таке саме! Русалонька невідворотно перетворюється на сяйливу хмарку і пропливає в небі над Софійчиним балконом. От-от упадуть на книжку солоні краплі…

– Ти плачеш? – раптом озвалася за спиною тітонька Сніжана.

Тітонька Сніжана також порятувала свого судженого. Але не з води. Валентин поламав ногу на футболі. До травмопункту потрапив саме на Сніжанине чергування. Так і познайомились. У них за півтора тижня весілля.

Тітонька поклала свою легку (так і її пацієнти кажуть!) руку на Софійчине плече:

– Я й собі колись за Русалонькою побивалась і не терпіла казок із поганим кінцем. Якби моя воля – видала б закон: заборонити нещасливі фінали в казках!

– То я не одна така? – схлипнула голосно, але з полегкістю.

– У мене вдалась! Правда, нині… – тітонька сумовито провела поглядом хмаринку і сперлась на поруччя, – і я не проти політати безтурботним клубочком пари…

– Ви серйозно, тітонько? – не вірила своїм вухам племінниця.

– А що? Ні тобі переживань, ані клопотів про якесь там заміжжя…

Отакої! Якесь заміжжя! Мама так раділа, що тітонька нарешті знайшла своє щастя! Що кінець кінцем вибрала гідну пару. Бо Сніжана перебирала женихами, як циган кіньми. Багатьох відшивала тільки за те, що були всілякими там Зеленьками, Пічкурами, Розсипаними.

Жодне з прізвищ не пасувало до її імені!

Та й на своєму зоставатись ніяк: Ягода Сніжана! Цей же наречений – і розумний, і серйозний. І прізвище, як на замовлення, – Білий!

Тітоньці шилася розкішна весільна сукня. Вітальню вже засновано м’яким прозорим шовком, закидано мережаними стрічками, обсипано дрібними атласними трояндочками… Убрання буде справжнісіньким дивом – Софійка передчувала це, щогодини бігаючи до вітальні милуватися. Мама з тітонькою шитимуть його власноруч. По-перше, заощадять, хоч для жениха гроші – не проблема. По-друге, створять щось неповторне, ексклюзивне, як тепер кажуть.

І після цього пхекати: “Якесь заміжжя!”

Роздуми обірвав плач тримісячного братика.

– Софійко, біжи забав! – попросила мама. – Бо ми сьогодні так і не покроїмо. Стій, не крутись! Мірку мені, по-твоєму, з чого знімати? З бабусиної шафи?

Шафа тут, звісно, ні до чого. Просто, на відміну від тонесенької білявки Сніжани, вона неповоротка. Товста і чорна. І не виходить заміж.

Ну от, морочитись із братиком знову Софійці! Ні-ні, вона обожнює маленького Ростика! Проте мусять бути якісь межі. Усеньке вчорашнє післяобіддя вона вистоювала з візочком під магазинами: тітонька з мамою не минули жодного, вибираючи тканини і, як її, фурнітуру. Сьогодні ж укотре доведеться занапасть робити математику: зайнята-бо з дитиною!

Нарешті братика вгамовано, математику сяк-так подолано, сукню розкроєно, тітоньку Сніжану проведено. Ще трохи, ще кілька перепон (придумав же хтось проти ночі зуби чистити), і Софійка та мама попадають з ніг. Тобто вкладуться спати.

Як вони любили вечори у колишній квартирі! Мама читала казку, на край ліжка зліталися птахи-зорі, а тісна кімнатина здавалася затишним кубельцем…

Тут – інакше. Мабуть, від незвички: переселились тільки місяць тому. Всі меблі стають проти ночі набундюченими, лихими. Ні сіло ні впало поскрипують паркетини. А тиша – наче води у вуха позаливали. Укритися з головою, заплющити очі… Не бачити, як по кутках збирається пітьма, не відчувати, як важчає німота, як налягає на горло. Не помічати, як нашорошилась шафа, як лиховісно прикипіла до підлоги. Як на те, тато повернеться з відрядження аж за два дні. Без нього тутешні вечори ще моторошніші… Якби не поодинокий гуркіт далеких потягів і безтурботне викумкування жаб десь аж із Олексівського болота…

Раптом поверхом нижче хтось побіг. Хтось по-молодецькому гасав кімнатами – тільки дверима хряскало! На тілі виступають сироти, на голові їжиться волосся. До біганини додалися важкі старечі кроки із шарканням, охканням і постукуванням ціпка.

Софійка все глибше заривається в подушку. Мабуть, господарі повернулися. Вони мали від’їхати на півроку? То й що? Зараз і в Москві не дуже заробиш, от і повернулися, не пробувши й двох місяців… Кинулася до відривного календарика: повня! І минулого разу – також… Ці дивні бешкети відбуваються в повню!!! А може, це всього-на-всього фантазія? Софійка читала про людей, котрі піддаються впливу нічного світила. Тоді чому в їхньому старому помешканні було спокійно?

– Ха-ха-ха!!! – прокотилося внизу тонко, ніби здавлено.

Не тямлячись, рвонулася до спальні:

– Мамусю, мамусю, вони знову!..

Мама також не спала. Пригорнула доньку, обхопила колисочку з сином. Так і сиділи, обійнявшись. А там – стукотіло, реготало, хлипало…

Аж як у вікнах засірів світанок, у загадковій квартирі пролунав даленіючий свист – і враз усе стихло.

Так само раптово, як і почалося.

2. Вилазка до шафи

За вікном дощило.

– Кінець травня, а тепла – не бачили! – бурчала Софійка, неохоче збираючись до школи. – Добре маленькому: спить!

Маленький подав голосок, і мама побігла до спальні.

Ростик пхикав уже в мами на руках, коли завітали до баби Валі. Баба Валя – сусідка навпроти. Це їй мешканці загадкової квартири довірили ключі, аби поливала вазони.

Чи не пограбовано часом тієї квартири вночі?

Баба спідлоба глянула на схвильованих новоселів. Неохоче побряжчала ключами – на перший поверх.

– Як бачите, все на місці! Перекинутий стілець? То це ж я його й перевернула! Коли аспарагус на серванті поливала.

– А що це за блакитна стрічка? – Софійка перелякано вказала на килим.

– Такі частенько валяються! – Здається, бабине обличчя зблідло. – Десь, либонь, зачепила, то й витяглося!

– Що ж,