Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Степанівна Павленко

Спершу шукала схованки, але невдовзі збагнула, що її ніхто не помічає. Зважившись, навіть ущипнула якогось чоловіка за лікоть. Той озирнувся – і… нікого, схоже, не побачив! Невже стала невидимою? Чи не завдяки намистові? Намацала під коміром тоненьку низку. Відщібнула, поклала поруч на сніг.

– А я думаю, хто це щипається? – обернувся вдруге чоловік. – А це якесь дівча-недоросток! Чого вдома не сидиш, горшків не глядиш, а по таких сурйозних збориськах швендяєш?

Ти ба, напався! Підняла коралі, надягла мерщій на шию. Втретє чоловік озирається: що за мара? Нікого! Вчетверте – нікого! Перехрестився та й став далі слухати, що кажуть.

Софійка вслухалась і собі.

– Маєтності дворян Жуковських, Пашковських, їжакевичів, Дульських і Старосвітських, а також їхнього предводителя Міщенка з його великодушної згоди сукупно з хатами, худобою, десятинами поля, а також шляхетськими званнями вважати однині проданими панові Гордієві Кулаківському за вищевказаною ціною. Понеже всі гроші сплачено в акурат Данилові Міщенкові, під чим він власноручно підписався, з усіма претензіями звертатися до нього…

– Простіть! Не винен! Не брав! Не хотів! Лихий попутав! – каявся нещасний одурманений Міщенко, але його ніхто не слухав. Натомість кожен норовив дати йому добрячого штурхана.

– Тихо, люди, тихо! – На кін вийшов Гордій Кулаківський.

Юрба притихла.

– Кожному, хто схоче, дозволяю викупити свою частку! – заявив той. – Звертайтеся до мого економа…

Далі усе заглушив людський ґвалт.

Міщенко прибіг до своєї хати. У двір висипало повно родичів.

– Скоріше, сину, втікай! – показував на запряжену й повантажену однокінку сивий батько. – Пересидиш лиху годину десь у тихім закутку! Ми вже якось тут самі твій сором покриватимем!..

– На кого ж дітей покидаєш?! – заголосила дружина, припадаючи до двох безвусих юнаків.

Але запряжка вже була ген за околицею, зостався тільки синій слід на свіжому снігу…

15. Поповнення родини

Здається, ще ніколи з такою радістю не поверталась до власної кімнати! У тій минувшині – мовби на чужині! Вона нічого не зробила, не запобігла злочинові! Чи мала вирвати перо з рук п’яного Міщенка? Чи вихопити злощасного папірця у Кулаківського та кинути в піч? Не те, не те…

– Доню, часом не хочеш погуляти з Ростиком? – засокорила на порозі мама. Після вчорашнього Софійчиного майже героїчного вчинку мама не знала, як догодити доньці. Аж незручно було відмовлятися! Та й неділя заповідається такою сонячною! І перед Сашком є чим похвалитись…

Сашко бідкався, що сестри – всі одночасно, це ж треба! – виросли зі свого весняного взуття, й тепер він повинен бодай утричі більше заробляти, щоб їх повзувати.

Чорнобілку так ніхто й не купив. Кошеня вже не сиділо в кубельці, а поруч із Сашковими вагами бавилось трісочками від непроданих дров.

Ростик дивився на тваринку й захоплено пищав. Явне підтвердження, що коти шкідливі для маленьких дітей! З не меншим захватом Софійка переповідала розв’язку історії з коралями і про ге, як удома її заповажали.

Після двадцяти валер’янових крапель (Чорнобілка потішно винюхувала розлиті ляпки) і п’ятнадцяти крапель настоянки глоду мама із присутністю кошеняти в квартирі сяк-так змирилася. Коли ж бабуся пообіцяла, що кішку завжди можна буде віддати їй у село, Сніжана, забігши на мить: вигукнула “Яке диво!”, а тато пожартував, що з

Чорнобілки вони виховають сторожову квартирну кішку, – полегшено відітхнула й знеможено прилягла у спальні з мокрою шматою на чолі. Чорнобілка ненав’язливо й винувато примостилась біля її колін.

16. Порада

Софійці набридло швендяти за Гордієм Кулаківським, який доводив до кінця нещодавню оборудку. Вона втомлено зупинилась перед церквичкою на майдані. Була в коралях, тож поодинокі перехожі не помічали її.

– Що засмутило тебе, дитино? – почула зненацька.

Остовпіла. Під муром, просто на засніженій бруківці, втупившись у Софійку невидющими очима, сидів старець. Сліпий старець!

Гарячково занишпорила в кишенях: дякувати, в правій, недірявій, ще завалялося десять копійок (у кишенях часом знаходиш більше, ніж сподіваєшся!).

– Ця монета – не з нашого часу! – обмацав милостиню тремтячими пальцями. – Ти – з майбутнього?

– Так, – отетеріло кивнула.

– Людям не дано міняти обставини, – казав, наче до себе і наче відповідав на Софійчине запитання. – Хоча іноді… Варто спробувати. Надто ж – коли хочеться змінити на краще… Тут, дитино, тобі нічого робити. Кулаківського його жертви вже прокляли…

– Де? В оцьому храмі?

– Хіба не однаково, в храмі чи не в храмі? Біда в тім, що із серцем.

– А Міщенка? Він же теж завинив!

– Його виблагали-вимолили родичі. Тож зглянулись на авторитет і мудрість його батька, на дітей… І йому віділлється… Але тут ти нічого не вдієш…

– Що ж мені робити, дідусю? – кинулась до старого, як до рятівної соломинки.

– Перебирайся потрохи вперед, від покоління до покоління. Десь зустрінеш ту мить, коли можна спинити інший злочин, коли здатна будеш відвернути невідворотне.

– Де ж та мить, дідусю?..

– Аби все відати, дитино!..

– Але ж ви знаєте?

– Подайте нещасному!.. – заскімлив старець. Парочка, що проходила мимо, кинула кілька монет.

– Як той злочин зупинити, дідусю?

– Більше нічого не питай, дитино… Дай вам; Господи, царство небесне…

– А коли?..

– Тієї миті небо зійдеться з землею…

– Як це, дідусю?..

– Копієчку подайте!.. Копієчку!..

17. Нічна гроза

Уночі зірвалася справжня буря: блискало, гриміло, тріщало, лило… Добре, що бабуся встигла доїхати до себе додому. А може, у них там немає грози? Скільки разів помічала Софійка і стільки ж разів не могла з дива вийти: на одній половині міста періщить дощ, а на іншій, здається, тільки руку простягнути – сонце останню вологу висмоктує.

Софійчиною кімнатою хилитало, наче кораблем у шторм. Завжди боялася грози. Добре, що Чорнобілка згорнулася під грудьми клубочком і муркоче, ніби грози й не існує!..

Та враз киця стрепенулась і насторожилась. Хвостик розпушився, шерстка настовбурчилась. Чорнобілка зашипіла, наче збиралась боронитися! А тут і Ростик обізвався.

За мить Софійка зрозуміла їхню тривогу: у квартирі під ними… знову хтось пробіг!!!

Може, почулось? Але на першому поверсі вже верещало тонким нелюдським, немов потойбічним, голосом:

– А-а-а-а!..

– Ха-ха-ха-ха-ха!.. – відповіло на крик.

Загухкало старече покашлювання-покаркування. Хтось ніби лаявся й гупотів палицею по стінах і меблях.

Надворі бушувала гроза, а в помешканні нижче – щось незрівнянно страшніше!..

Врешті з неба хлюпнула остання порція зливи, сяйнула прощальна блискавка і торохнув даленіючий грім. Гроза пошаленіла кудись далі, десь аж за Олексівським болотом полохаючи світ. Тільки свиснуло, як і минулого разу, і