Пелле Безхвостий у школі - Йоста Кнутсон

— З літака, — відповів Пелле, й то була чистісінька правда.

— Брешеш! — скрикнула пані Сміхогай. — Ти виліз на моє дерево красти пташенят! Але мої діти вже виросли, тож ти схопив облизня. Ось я тебе зараз ущипну, злодюжко птахів!

Пелле поквапився тікати, спустившись стовбуром дерева донизу. Сорока вгорі довго й глумливо сміялась.

«Шкода, що я не захопив із собою срібної ложки», — подумав Пелле.

Він подався стежкою, що вела через ліс, та незабаром ліс закінчився, й на галявині постала червона хатина. З її димаря валував дим, а неподалік від хатини паслася корова. Ця картина неабияк тішила око. А найкращим з усього була чашечка молока, виставлена на східцях ґанку.

«Мабуть, то не для мене, але я такий голодний, що хоч лизну», — мовив Пелле і з осторогою підійшов до чашки. Роззирнувся навсібіч. Корівчина все ще лишалась єдиним живим створінням, яке він помітив.

Молоко було навдивовижу смачне, й Пелле сьорбнув його не раз і не два, а мабуть, разів двадцять сім, коли це почув, як поблизу щось зашурхотіло.

Хто ж то шурхотів? А хто ж — по жорстві чалапала їжачиха.

Пелле швиденько закінчив свій обід і трохи позадкував. їжачиха спокійно йшла назустріч і зупинилась аж біля чашки з молоком. Зазирнула в чашку, а тоді подивилась на Пелле і сказала:

— Я думаю, що молоко добре.

— Так, добре, — згодився Пелле й облизався.

— Однак це моє молоко, — мовила їжачиха й закліпала очима.

— Дуже прошу, вибач мені, — сказав Пелле. Його охопив сором, коли він побачив, як зажурилась їжачиха.

— Дарма, — сказала їжачиха. — До речі, ти хто?

— Мене звати Пелле, — відповів Пелле. — Я впав сюди з літака.

— І дорогою загубив хвоста? — спитала їжачиха.

— Як було сказано, молоко добре, — мовив Пелле.

— Мене звати Шарлотта, — сказала їжачиха, — я на службі у матусі Малін, що живе в цій хатині.

— На службі? — перепитав Пелле.

— Так, — відповіла їжачиха. — Служу в неї мисливцем на пацюків і її годинником.

— Годинником? — перепитав Пелле. — Ну й дивина!

— Не дуже, — заперечила Шарлотта. — Коли увечері я приходжу по свою платню — пити молоко, то матуся Малін знає, що сьома година. Ми, їжаки, страшенно пунктуальні.

— Може, ви так само пунктуальні, як ми, коти, охайні? — спитав Пелле.

— О так, щодо цього, то й ми, їжаки, охайні, — сказала Шарлотта. — У тебе часом немає мікробів? — раптом спитала вона.

— Що таке мікроби? — спитав Пелле.

— Не знаю напевно, — відповіла Шарлотта. — А ти часом нічим не хворий? Щоб я не підхопила якоїсь недуги, як питиму з тієї самої чашки, що й ти?

— У липні мені в горлі застряла була кістка тріски, — згадав Пелле, — але нічим іншим я не хворів. Тож, мабуть, не бійся пити.

— Еге, ти ж уже майже все вихлестав, — сказала Шарлотта.

Тієї миті на ґанку показалась маленька бабця у квітчастій косинці й сукні в червону смугу. То була матуся Малін.

— Ти ба! — вигукнула матуся Малін. — Який котусик! Оце так несподіванка! Та хіба ж на двох, мої горопашечки, вистачить цього молока?! Почекайте хвильку, я винесу ще!

І матуся Малін зникла в хатині. А за мить винесла бидон молока й налила повну чашку.

— Ану ж, — сказала вона. — Тепер обоє пийте!

Ну й заплямкотіло в чашці!

— Як ти швидко хлиськаєш! — вигукнула Шарлотта. — Хіба за тобою вправишся?!

— Дуже прошу, вибач, — сказав Пелле. — Той, хто летить літаком, стає страшенно голодний. Цьому сприяє повітря.

— Можна зголодніти й тоді, коли маєш п’ятеро дітей, — сказала Шарлотта.

— У тебе п’ятеро дітей? — спитав Пелле. — Як звати твого чоловіка?

— Август, — відповіла Шарлотта. — Та його ніколи не буває вдома. Він, на жаль, не господар. Тож мені самій доводиться працювати, щоб прогодувати дітей.

— Тоді я більше не питиму молока, — сказав Пелле. — Допивай решту! Тобі це потрібніше, ніж мені.

— О, не турбуйся, будь ласка, — сказала Шарлотта, примруживши очиці.

Великодушна матуся Малін схилилася до Пелле й погладила його, а він замуркотів і чимсили забуцав її головою, щоб матуся Малін зрозуміла, наскільки сильно він її полюбив.

— Приходьте завтра ввечері! — гукнула матуся Малін услід Пелле й Шарлотті.

Авжеж, Пелле пішов з Шарлоттою, бо нічого він іншого не міг придумати.

— Сьогодні в пані Петерсон на диво якийсь безглуздий вигляд, — сказала Шарлотта.

— Хто така пані Петерсон? — спитав Пелле.

— Корова, — відповіла Шарлотта.

Пані Петерсон стояла й ремигала, іноді повагом відганяючи хвостом мух. Вона обвела Пелле й Шарлотту пильним поглядом.

— Чи тепло вам, пані Петерсон? — спитала Шарлотта. (Пані Петерсон була така завбільшки, що не випадало звертатися до неї на ти).

— Стерпно, — відповіла пані Петерсон. (Вона зроду не казала більше одного слова в день).

— Чи ви, пані, бачите, хто зі мною прийшов? — спитала Шарлотта.