Пітер Пен - Джеймс Баррі
До речі, Пітер умів спати в польоті і не падати — він просто лягав на спину і плив, як на хвилях. Так відбувалося, мабуть, тому, що він був легенький, як пір’їнка, — коли хтось залишався позаду і дмухав, то Пітер плив швидше.
— Будь ласка, будь із ним привітніший, — шепнула Венді Джонові під час гри в лови.
— Тоді скажи йому, хай він перестане вихвалятися, — сказав Джон.
У грі в лови Пітер летів так низько над водою, що по дорозі проводив долонею по хвосту кожної акули, яка пропливала поблизу, — так само, як ви, наприклад, проводите долонею по металевих ребрах загорожі. Діти так ще не вміли — можливо, тому ця забава теж перетворювалася на вихваляння, особливо коли Пітер озирався назад, щоб побачити, на скільки хвостів вони відстали.
— Треба з ним гарно поводитись, — переконувала Венді братів. — Що нам робити, якщо він нас покине?!
— Тоді ми могли б повернутися додому, — сказав Майкл.
— А як ми без нього знайдемо дорогу?
— Ну, тоді ми могли б летіти далі, — запропонував Джон.
— Це жахливо, Джоне, але нам таки доведеться летіти далі, бо ми не вміємо зупинитися.
Так, справді, Пітер забув показати їм, як треба зупинятись.
Джон дійшов висновку, що в найгіршому випадку їм залишиться одне: все летіти і летіти в одному напрямку — а оскільки Земля кругла, то вони колись неодмінно повернуться до рідного вікна.
— А хто буде нас годувати, Джоне?
— Я, наприклад, дуже спритно відщипнув шматочок із дзьоба у того орла — пам’ятаєш, Венді?
— З двадцятої спроби, — нагадала йому Венді. — І навіть якщо ми зможемо самі себе прогодувати — все одно: погляньте, як ми наштовхуємось на хмари, коли його нема поряд, щоб подати руку.
І справді, діти весь час на щось налітали. Вони вже навчилися швидко літати, хоча й досі занадто сильно відштовхувалися, а коли бачили перед собою хмару, то чим більше старалися її обійти, тим сильніше в неї вдарялися. Якби Нана була з ними, вона вже давно забинтувала б Майклові голову.
Коли Пітер відлучався, навіть ненадовго, вони почувалися дуже самотніми і покинутими. Він літав настільки швидше від них, що встигав зникнути з очей, потрапити в якусь пригоду, до якої вони аж ніяк не були причетні, і повернутися. Прилітав, сміючись з якогось кумедного жарту, що його розповів якійсь зірці, але вже забув, що це був за жарт; або повертався, весь обліплений русалчиною лускою, і ніяк не міг згадати напевно, що з ним відбувалося. І такі речі по-справжньому дратували дітей, які ніколи в житті не бачили живої русалки.
— Якщо він їх забуває так швидко, — розмірковувала Венді, — як ми можемо сподіватися, що він завжди пам’ятає про нас?
І справді, інколи він, повертаючись, ніби не міг їх пригадати, а якщо й згадував щось, то не до кінця. Венді не мала щодо цього жодних сумнівів. Часом вона бачила, як він силкується впізнати їх, пролітаючи поруч раз на день, — і прямує собі далі. Одного разу вона навіть мусила назвати своє ім’я.
— Я — Венді, — сказала вона переконливо.
Він відчував свою провину.
— Слухай-но, Венді, — шепнув він, — щоразу, як ти бачиш, що я забуваю тебе, просто скажи: “Я — Венді”, і я одразу згадаю.
Звичайно, все це було не вельми приємно. Однак, щоб якось спокутувати свою провину, він навчив їх лягати на крило сильного попутного вітру, і це була, мабуть, найкраща компенсація, бо діти випробували цей спосіб кілька разів і переконалися, що можуть тепер безпечно спати. Та вони могли б поспати й довше спати, якби не Пітер, якого сон швидко втомлював: він зненацька зривався на рівні ноги і кричав командним голосом:
— Баста! Підйом!
Отак, із тимчасовими непорозуміннями, але зате дуже весело, вони долетіли до Небувалії. Через стільки днів і ночей діти таки дісталися до неї, бо, як виявилось, весь час летіли в потрібному керунку — мабуть, не так завдяки своїм провідникам, Пітерові і Дзеньці, як завдяки тому, що острів сам вирушив їм назустріч.
А це — єдиний спосіб потрапити на його казкові береги.
— Це він, — без найменшого хвилювання сказав Пітер.
— Де, де?
— Отам, куди показують всі стріли.
І справді, мільйон золотих стріл вказували дітям на Небувалію, і всі ці стріли випустило Сонце, їхній добрий приятель, яке хотіло, щоб вони досягли мети своєї мандрівки раніше, ніж йому доведеться попрощатися з ними на ніч.
І Венді, і Джон, і Майкл аж навшпиньки ставали в повітрі, щоб першими побачити острів. Може, це й дивно прозвучить, але вони відразу впізнали його, і доки страх не опанував їх, вони вітали його не як щось таке, про що довго мріяли і ось нарешті отримали, а як доброго друга, до якого знову приїхали на канікули.
— Джоне, он — бачиш? — затока!
— Венді, поглянь: черепахи закопують яйця в пісок.
— Чуєш, Джоне, он твій фламінго з переламаною ногою!
— Дивися, Майкле, он твоя печера!
— Джоне, а що це там в чагарнику?
— Це вовчиця зі своїми вовченятами. Венді, здається, там і твоє маленьке вовченя!
— А онде мій човен, Джоне, перекинутий догори днищем!
— Ні-ні, це не він. Звідки б йому взятися, коли ми його спалили.
— Ні, це він — можеш собі говорити, що хочеш. Кажу тобі, Джоне, я бачу дим — індіанці розпалюють багаття!
— Де? Покажіть мені, і я визначу за формою завитків, чи войовничо вони налаштовані, чи ні.
— Та он же димить, на тому березі Таємничої Річки.
— О, я вже бачу. Так, вони настроєні досить войовничо.
Пітера трохи дратувало те, що ці малявки стільки всього знали (бо він хотів командувати ними), але його тріумф був не за горами — хіба я не казав, що скоро ними має заволодіти страх?
Так воно й сталося, як тільки сонячні стріли зникли і острів поринув у морок.
У ті давні дні, коли діти жили вдома, Небувалія завжди набирала темніших барв і загрозливішого вигляду, коли час
