Пітер Пен - Джеймс Баррі

Стояти! В дрейф! На абордаж —

Гей-гей, вперед, запеклі!

Як тут розлучить куля нас —

Зустрінемось у пеклі.

Зловіснішої компанії не можна було б побачити навіть на дошці реєстрації смертних вироків. Тут, трохи попереду від усіх, знову і знову прикладаючи вухо до землі, з великими голими руками, з вухами, прикрашеними вісьмома монетами, виступає красень — італієць Чекко, що вирізав своє ім’я кривавими літерами на спині начальника тюрми у Гао. А той здоровенний негр позад нього змінив безліч імен після того, як відкинув одне, увічнене на банках Гваджо-мо, яким темношкірі матусі досі лякають своїх діток. А ось — Білл Джакес, розтатуйований з голови до п’ят, той самий Білл Джакес, який отримав на Вальрусі шість кіп від Флінта, перш ніж той встиг програти мішок моїдорів — португальських золотих монет. Тут і Куксон, якого вважають братом Чорного Мерфі (але це неперевірені чутки), і Джентльмен Старкі, колишній вчитель молодших класів у школі, який і досі обирає лише витончені способи вбивства. І Скайлайтс (Морган Скайлайтс), й ірландець боцман Смі, на диво добрий чоловік, який всаджує свій кинджал — якщо можна так сказати — без зайвих образ і залишається єдиним нонконформістом у Гаковій банді, і Нодлер з руками за спиною, і Ельф Мейсон, і багато інших шибайголів, які віддавна наводять жах в Іспанських морях.

Посеред них, найчорніший і найбільший, у чорному кріслі розвалився Джеймс Гак, або, як він сам писав своє ім’я, Джез Гак, — кажуть, що його, і тільки його, боїться сам Морський Півень. Гак невимушено лежить у своїй грубо зладженій колісниці, яку тягнуть вперед його люди, а замість правої руки у нього залізний гак, яким він раз-у-раз підганяє хлопців. Цей жахливий чоловік ставиться до підлеглих, як до собак, поводиться з ними, як із собаками, — а вони, як собаки, слухаються його. На вигляд він якийсь мертвотний, темноликий, з довгими кучерями, схожими зблизька на чорні свічки, що надають особливо грізного виразу його правильному і владному обличчю. Очі в нього сині, як незабудки, і повні глибокої меланхолії, навіть коли він чіпляє вас гаком, занурюючи його у ваше тіло, і в його очах спалахують два червоні вогники і запалюють їх жахним світлом. Незмінно ввічливий, як і належить справжньому аристократові, яким він себе вважає, Гак міг би, не змигнувши оком, роздерти вас на шматки, а водночас він втішається репутацією доброго оповідача. Але найбільший жах капітан вселяє саме тоді, коли поводиться особливо люб’язно. Це, певно, найкращий іспит із дотримання гарних манер. Його вишукана вимова, навіть коли він лається, так само як аристократизм всієї постави, виявляє в ньому особу іншого рівня, ніж решта товариства. Чоловік несамовито відважний, він, кажуть, боїться лише одного — вигляду власної крові: вона у нього дуже густа і має якийсь незвичайний відтінок. В одязі він певним чином дотримується стилю короля Чарльза ІІ, бо колись, на світанку його піратської кар’єри, хтось йому сказав, ніби він дивовижно схожий на цього злощасного Стюарта. В зубах у капітана подвійний мундштук, змайстрований ним власноруч, завдяки якому він може курити дві сигари одразу. Але, безперечно, найзловіснішою його рисою залишається залізний гак.

А тепер, з вашого дозволу, ми уб’ємо одного пірата, щоб показати метод капітана Гака в дії. Це буде Скайлайтс. Він якось ненароком повалився на капітана і зачепив його гофрований комірець — і ось: гак вистрілює вперед, пробиває тіло наскрізь із характерним хрустом, лунає несамовитий крик, тіло відкидають набік, пірати переступають через нього і йдуть далі. А капітан навіть не вийняв сигари з рота. Ось він який, цей страхітливий чоловік, і Пітер супроти нього — просто комашка. То хто ж переможе?

Слідом за піратами, безгучно скрадаючись стежкою війни, невидимою для недосвідченого ока, ступають індіанці, і кожен нашорошено прозирає темряву. В руках у них ножі і томагавки, а їхні оголені тіла розмальовані фарбами і натерті олією до блиску. А ще вони обвішані скальпами — і хлопчаків, і піратів, — щоб усі одразу бачили, що це войовниче плем’я пікканіні, і не плутали їх з якимись там м’якотілими делаварами чи гуронами. Попереду, на чотирьох, суне велетенський Маленький Барс, прикрашений такою купою скальпів, що вони навіть трохи заважають йому пересуватися. Позаду, в місці найбільшої небезпеки, іде Тигрова Лілея, гордо виструнчена, повноправна принцеса. Вона найпрекрасніша з тутешніх смаглявих лісових Діан, красуня племені пікканіні, то грайлива, то холодна, то палка — по черзі. Немає такого воїна, який не хотів би взяти цю примхливу особу за дружину, але вона відбивається від шлюбу сікачем. Погляньте, як індіанці переступають через сухі галузки без найменшого звуку. Єдине, що можна почути, — це їхнє утруднене дихання. Так і є, вони зараз трохи розжиріли від спокою і переїдання, але всьому свій час, і скоро вони повернуться до норми. Однак сьогодні це їхня найбільша небезпека.

Індіанці зникають — так само, як і з’явилися, — ніби тіні.

І ось їхнє місце займають звірі, велика і різношерста процесія: тут леви, тигри, ведмеді й тьма-тьменна менших тварин, які втікають від них. Усі ці хижаки, навіть людоїди, живуть пліч-о-пліч на своєму улюбленому острові. Зараз у них висолоплені язики, цієї ночі вони дуже хочуть їсти.

Коли вже всі пройшли, з’являється остання постать — велетенський крокодил. Невдовзі ми дізнаємось, на кого він полює.

Крокодил повзе собі далі, натомість знову з’являються хлопчаки, бо вся ця процесія мусить рухатися без упину не знати скільки — аж поки одна з ватаг не зупиниться або не змінить темп. Тоді швидко почне “рости” купа-мала.

Всі пильно стежать за тим, що відбувається попереду, але ніхто не підозрює, що небезпека може насуватися ззаду. Це показує, який справдешній був цей острів.

Першими випали з рухомого кола