Пітер Пен - Джеймс Баррі
— О, дорогесенький, — сказала наша добра Венді, — я мала на увазі не поцілунок, а наперсток.
— А це що таке?
— Це щось отаке, — і вона поцілувала його.
— Цікаво! — зосереджено сказав Пітер. — А я можу подарувати тобі наперсток?
— Як хочеш, — сказала Венді, але тепер вже тримала голову рівно.
Пітер віддав їй наперсток, тобто поцілунок, і зненацька вона запищала.
— Що сталося, Венді?
— Мені здалося, що хтось смикнув мене за коси.
— Напевно, це Дзенька. Я ще ніколи не бачив її такою капосною.
І справді, Дзенька знову накинулася на нього з образливими словами.
— Венді, вона каже, що буде смикати тебе за коси щоразу, коли я даруватиму тобі наперсток.
— Чому це?
— Дзенько, поясни: чому?
Але вона знову відповіла тільки:
— Ти дурило.
Пітер ніяк не міг зрозуміти її поведінки, зате Венді добре все розуміла і тільки трохи розчарувалася, коли він зізнався, що прилітав до їхнього вікна не заради того, щоб побачити її, а тому що хотів послухати казки.
— Розумієш, я зовсім не знаю казок. Жоден із нас, загублених хлопчиків, не знає жодної казки.
— Це якийсь жах! — злякалася Венді.
— Ти знаєш, — спитав Пітер, — чому ластівки ліплять гнізда під стріхами? Теж для того, щоб слухати казки. О, Венді, твоя мама якось розповідала тобі таку прекрасну казку!
— Яку це?
— Про принца, який не міг відшукати дівчину, що загубила кришталевий черевичок.
— Пітере, — схвильовано сказала Венді, — це була Попелюшка, і той принц знайшов її, і потім вони жили довго і щасливо.
Пітер так зрадів, що підскочив з підлоги, де вони обоє сиділи, і побіг до вікна.
— Куди це ти зібрався? — вражено вигукнула Венді.
— Треба розповісти про це всім!
— Ще не йди, Пітере, — благала вона його, — я знаю стільки казок!
Так, вона сказала це — дослівно, тож тепер ніяк не можна заперечити, що саме вона першою спокусила його.
Він повернувся назад, і в його очах промайнув якийсь хижий вогник, який мав би насторожити її, але не насторожив.
— О, які казки я могла б вам розповідати! — вигукнула вона, і тут Пітер схопив її і потяг до вікна.
— Пусти мене! — обурилася вона.
— Але ж Венді, ходімо, ходімо зі мною, будеш розповідати нам казки.
Звичайно, їй було дуже приємно чути таке прохання, але вона не погоджувалась:
— Ні, я не можу. Подумай про мою маму! Пітере, я не вмію літати.
— Я тебе навчу.
— О, літати — це прекрасно!
— Я навчу тебе, як осідлати спину вітру, і ми полетимо далеко-далеко.
— О-о-о! — захоплено вигукнула вона.
— Венді, Венді, подумай, поки ти спиш у своєму нудному ліжку, ми могли б разом літати в небі і розмовляти з зорями.
— О-о-о!
— І ще, Венді, — там є русалки.
— Русалки! З хвостами?
— З довжелезними хвостами.
— Невже? Я побачу русалку!
Пітер зробився хитрий як старий лис.
— Венді, — казав він, — уяви, як ми всі будемо тебе шанувати.
Вона тремтіла всім тілом від хвилювання. Здавалося, ніби вона зі всієї сили старається втриматись на підлозі своєї кімнати.
Але він не мав до неї співчуття.
— Венді, — хитро примружився він, — ти могла би вкривати нас ночами.
— О-о-о!
— Бо ми самі не звикли вкриватися.
— О-о-о! — і її руки простягнулися до нього.
— І ти латала б нам одяг і пришивала б кишені. Бо у нас зовсім немає кишень.
Хіба могла вона встояти?
— Як би це було добре! — раділа вона. — Пітере, а ти міг би і Джона з Майклом навчити літати?
— Ну, як скажеш, — відсторонено кинув він, і Венді підбігла до братів і почала їх термосити.
— Прокидайтеся! — кричала вона. — До нас прилетів Пітер Пен! Він навчить нас літати!
Джон спросоння тер очі.
— Тоді я встаю, — сказав він. Йому було простіше: він уже й так був на підлозі.
— Привіт, — кивнув він. — Я вже встав!
На цей час Майкл теж прокинувся і був такий активний, мов кишеньковий ножик з шістьма лезами, але раптом Пітер дав знак мовчати. На їхніх личках з’явився неймовірно хитрий вираз — той вираз, з яким діти дослухаються до звуків дорослого світу. Але довкола було тихо як у вусі. Отже, все добре. Ні-ні, хвильку! Нічого не “добре”! Нана, яка безупину гавкала цілий вечір, чомусь затихла. І власне цю тишу почули діти.
— Гасіть світло! Ховайтеся! Швидше! — гукнув Джон: вперше і востаннє за весь час він взяв усе в свої руки.
Тож коли увійшла Ліза з Наною на повідку, дитяча кімната видалась їй такою, як і завжди: тут було дуже темно, і кожен міг би заприсягтися, що чує, як троє її мешканців, цих маленьких чортенят, по-ангельськи сопуть уві сні. Вони справді з-поза віконних штор вправно імітували власне розмірене дихання.
У Лізи був поганий настрій, бо вона власне готувала на кухні різдвяні пудинги і змушена була відірватися від них — та ще й з присохлою до щоки родзинкою — через безглузді Нанині підозри. Вона вирішила, що найкращим способом отримати ковток тиші буде відвести Нану в дитячу кімнату, — але, звичайно ж, під власним суворим наглядом.
— Ну ось, маєш, ти, підозрілива тварино, — сказала вона без тіні співчуття до Нани, яка сьогодні й так була в неласці. — Бачиш, вони в повній безпеці — хіба ні? Кожне з тих маленьких янголят міцно спить у ліжечку. Послухай, як вони спокійно дихають.
Аж тут Майкл, підбадьорений власним успіхом, почав дихати так старанно, що їх мало не викрили. Нана добре знала ці його штучки і тому спробувала вирватися з чіпких Лізиних рук.
Але Ліза була надто вперта.
— Досить вже, Нано, — суворо сказала вона і потягла її геть із кімнати. — Пам’ятай: якщо ти знову надумаєш гавкати, я піду прямісінько за господарями, покличу їх з вечірки додому, а тоді — о, тоді господар добряче тебе відшмагає, от і все.
Служниця знову посадила на ланцюг нещасну собаку — але невже ви думаєте, що Нана перестала гавкати? Привести додому господарів з вечірки! Це єдине, чого вона хотіла. Невже ви думаєте, що вона тремтіла б за власну шкуру, коли її вихованці були в небезпеці? На жаль, Ліза повернулася до своїх пудингів, і Нана, розуміючи, що від неї допомоги сподіватися марно, все рвалася і рвалася з прив’язі, аж поки не увірвався ланцюг. А за якусь мить вона вже влетіла у вітальню будинку номер 27 і задерла лапи до неба — найпереконливіший спосіб дати знати господарям, що з їхніми дітьми сталося щось жахливе. Дарлінги негайно вибігли на вулицю, навіть не попрощавшись
