Пітер Пен - Джеймс Баррі
— Дзенько, — тихо покликав він, коли пересвідчився, що діти поснули, — Дзенько, ти де?
А вона тим часом залетіла в глечик, і їй там дуже сподобалось — вона ж іще ніколи в житті не бувала в глечику.
— Ой, та вилазь уже звідти і скажи мені: ти довідалась, куди вони запроторили мою тінь?
У відповідь пролунав найніжніший передзвін золотих дзвіночків. Це була мова фей, яку звичайні діти ніколи не можуть почути. Але якби ви все-таки колись почули її, то одразу впізнали б.
Дзенька сказала, що тінь лежить у величезній коробці. Пітер зрозумів, що величезна коробка — це комод, і кинувся до нього. Обома руками він повисував шухляди і повисипав усе, що в них було, на підлогу — так королі кидають милостиню в юрбу. Дуже скоро він відшукав свою тінь і на радощах зовсім забув, що Дзенька лишилася в шухляді — тепер уже зачиненій.
Якщо він взагалі коли-небудь замислювався над цим — а я в цьому дуже сумніваюся, — то, мабуть, уявляв, що досить тільки їм з тінню опинитися поряд, і вони відразу зіллються докупи, як дві краплі води. Але цього не сталося, і Пітер зовсім розгубився. Він взяв у ванні мило, намилив тінь і спробував приліпити до себе — але все було марно. Пітера кинуло в дрож, він сів на підлогу і заплакав.
Його плач розбудив Венді, і вона піднялася в ліжечку. Вона зовсім не злякалася, коли побачила, що в кімнаті на підлозі сидить незнайомець і плаче, — їй стало просто цікаво.
— Хлопчику, — ввічливо запитала вона, — чого ти плачеш?
Пітер теж міг похвалитися гарними манерами — їх він перейняв у фей під час чарівних церемоній. Він гордо встав і вишукано вклонився. Це було дуже приємно, і вона теж вклонилась йому у відповідь — зі свого ліжечка.
— Як тебе звати? — спитав він.
— Венді Мойра Анжела Дарлінг, — кокетливо відповіла вона. — А тебе?
— Пітер Пен.
Вона вже знала, що це не хто інший як Пітер, але його ім’я здалося їй занадто коротким.
— Оце і все?
— Саме так, — різкувато відповів гість. Він уперше відчув, що його ім’я справді закоротке.
— Пробач, будь ласка, — сказала Венді Мойра Анжела.
— Нічого, — проковтнув образу Пітер.
Вона спитала, де він живе.
— Секундочку праворуч, — відповів він, — і далі прямо, аж до ранку.
— Яка кумедна адреса!
Пітер знову образився. Йому вперше здалося, що, можливо, ця адреса справді кумедна.
— А по-моєму, ні, — сказав він.
— Я питала, — чемно сказала Венді, пам’ятаючи, що вона тут господиня, — про ту адресу, на яку можна надсилати листи.
Йому була неприємна згадка про листи.
— Я не чекаю листів, — зверхньо відказав він.
— А твоя мама?
— У мене немає мами, — сказав він.
Так, Пітер не тільки не мав мами — він не мав навіть найменшого бажання мати її.
Він думав, що люди занадто високої думки про мамів.
Однак Венді відразу відчула себе причетною до трагедії.
— О, Пітере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, — вигукнула вона, зіскочила з ліжечка і підбігла до нього.
— Я плакав не за мамою, — обурено відповів він. — Я плакав тому, що моя тінь ніяк не хоче триматися мене. Це єдине, що могло змусити мене заплакати.
— Твоя тінь відірвалась?
— Так.
Аж тепер Венді побачила на підлозі тінь — таку жалюгідну! — і щиро поспівчувала Пітерові.
— Це жахливо, — сказала вона, але не змогла стримати посмішку, коли побачила, як він намагається приклеїти ту тінь до себе милом. Як це по-хлоп’ячому!
На щастя, Венді добре знала, що робити.
— Її треба пришити, — порадила вона ледь-ледь поблажливо.
— Що пришити? — спитав він.
— Який же ти безпорадний!
— Я? Вперше чую!
Але насправді вона насолоджувалась його безпорадністю.
— Я пришию її тобі, мій маленький джентльмене, — сказала вона, хоча Пітер був одного з нею зросту.
Венді вийняла торбинку зі швейним приладдям і пришила тінь до ноги Пітера.
— Май на увазі: зараз буде трохи боліти, — застерегла вона його.
— О ні, я не заплачу, — відповів на це Пітер, якому вже знову здавалося, що він не плакав ніколи в житті. Він зціпив зуби і навіть не ойкнув, і невдовзі тінь уже трималася як слід, хоча ще й була трохи пом’ята.
— Може, її годилось би попрасувати, — глибокодумно промовила Венді, але Пітер, як то хлопець, був абсолютно байдужий до свого зовнішнього вигляду, і тепер тільки й міг, що стрибати до стелі від щастя. Овва! Він уже й забув, що завдячує своїм щастям Венді. І вже думає, що сам, власноручно, причепив до себе тінь.
— Який же я кмітливий! — самозакохано кричав він. — Яка розумна в мене голова!
Хоч як прикро, але доведеться визнати, що оця марнославність Пітера була однією з його визначальних рис. Додайте ще бездумну відвертість і побачите, що світ ще не знав такого зухвальця!
Венді аж остовпіла.
— Ти хвалько! — вигукнула вона з нищівним сарказмом. — Хочеш сказати, я нічого для тебе не зробила?!
— Чому? Ти теж зробила дещо, — мимохіть промовив Пітер і пострибав далі.
— Я — дещо? — образилась вона. — Добре, якщо я не можу допомогти, то принаймні можу піти — і вона з величезним почуттям власної гідності застрибнула в ліжечко і з головою накрилася ковдрою.
Щоб знову привернути її увагу, він зробив вигляд, ніби збирається іти геть, а коли цей план провалився, Пітер сів на краєчок ліжка і легенько поштурхав її ногою.
— Венді, — попросив він, — не втікай. Я ніяк не можу стриматися, коли мені щось вдається і я собою задоволений.
Але вона так і не висунула носа з-під ковдри, хоча й нашорошила вушка.
— Венді, — продовжував він голосом, перед яким не могла би встояти жодна дівчина у світі, — Венді, від однієї дівчинки завжди більше користі, ніж від двох десятків хлопців.
Отепер Венді кожним сантиметром відчула свою жіночність — і хоч тих сантиметрів було не так уже й багато, вона таки визирнула з-під ковдри.
— Ти справді так думаєш, Пітере?
— Аякже, справді.
— А я думаю, що це дуже люб’язно з твого боку, — заявила вона. — І тому я знову встаю!
Після цих слів Венді сіла поруч з Пітером на краєчок ліжка.
І ще вона додала, що може подарувати йому поцілунок, якщо він захоче, але Пітер не розумів, про що вона говорить, і очікувально простягнув до неї руку.
— Ти ж знаєш, що таке поцілунок? — спантеличено спитала вона.
— Буду знати, коли ти мені його подаруєш, — відповів він напружено, і, щоб не хвилювати його ще більше, Венді
