Гаррі Поттер і Напівкровний Принц - Джоан Роулінг

Дамблдор довго дивився на Волдеморта поверх келиха, перш ніж знову заговорив.

- Так, я знаю, що ти багато чого бачив і багато чого здійснив після того, як звідси пішов, - спокійно погодився він. - Чутки про твої діяння, Томе, дійшли до твоєї старої школи. Мені б не хотілося вірити, що вони правдиві бодай наполовину.

На Волдемортовім обличчі не ворухнувся жоден м’яз, коли він прорік:

- Велич викликає заздрість, заздрість породжує злобу, злоба плодить брехню. Ти мав би це знати, Дамблдоре.

- То ти називаєш «величчю» те, що робиш? - делікатно запитав Дамблдор.

- Безперечно, - відповів Волдеморт, і його очі спалахнули червоним полум’ям. - Я експериментував; я бував на межі й сягав чарами туди, де ніхто ще не наважувався бувати...

- Певними чарами, - спокійно виправив його Дамблдор. - Певними. Бо є такі чари, щодо яких ти залишаєшся... вибач мені... цілковитим неуком.

Волдеморт уперше посміхнувся. Це був глузливий вищир, зловісний оскал - гірший за найлютіший погляд.

- Давня суперечка, - м’яко сказав він. - Одначе, Дамблдоре, я ще не бачив підтверджень твого припущення, що любов могутніша за мої чари.

- Можливо, ти не там шукав? - припустив Дамблдор.

- А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? - запитав Волдеморт. - Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні...

Дамблдор підняв брови.

- А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе... ходять такі чутки... смертежерами?

Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.

- Мої друзі, - сказав він після секундної паузи, - робитимуть свою справу й без мене.

- Я радий, що ти вважаєш їх друзями, - сказав Дамблдор. - Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.

- Ти помиляєшся, - заперечив Волдеморт.

- Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні «Кабанячу голову», то не побачу там, як їхня компанія... Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов... чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.

Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе.

- Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.

- Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, - просто сказав Дамблдор. - А зараз, Томе...

Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.

- ...поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

- Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

- Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем - так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

- Якщо не хочеш давати мені роботу...

- Та вже ж не хочу, - підтвердив Дамблдор. - І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю.

- То це останнє твоє слово?

- Останнє, - теж підвівся Дамблдор.

- Тоді нам більше нема про що говорити.

- Нема, - погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. - Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А як би я цього хотів, Томе... як би я хотів...

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.

- Навіщо? - одразу запитав Гаррі, дивлячись Дамблдорові у вічі. - Навіщо він приходив? Ви про це дізналися?

- Маю певні здогади, - відповів Дамблдор, - але не більше.

- Які здогади, пане директоре?

- Розкажу тобі, Гаррі, тоді, як здобудеш отой спогад професора Слизорога, - сказав Дамблдор. - Коли матимеш цю останню частинку складанки, все, сподіваюся, стане ясно... нам обом.

Гаррі аж кипів з цікавості, і хоч Дамблдор уже підійшов до дверей і відчинив їх йому, він не зразу зрушив з місця.

- Пане директоре, він що - знову хотів отримати посаду вчителя захисту від темних мистецтв? Він не сказав...

- Безперечно, він цілився саме на цю посаду, - відповів Дамблдор. - Наслідки нашої короткої зустрічі це тільки підтвердили. Бачиш, після того, як я відмовив у цій посаді Лордові Волдеморту, жоден учитель захисту від темних мистецтв не втримався в нашій школі більше як рік.

- РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ -

Незнаходжувана кімната

Увесь наступний тиждень Гаррі сушив собі голову, як переконати Слизорога поділитися з ним справжнім спогадом, однак жодної геніальної думки мозкові хвилі не принесли, тож він знову взявся за те, чому присвячував найбільше часу, коли бував розгублений: за перечитування підручника настійок - у надії, що Принц нашкрябав там на полях щось корисне, як це досі бувало багато разів.

- Ти там нічого не знайдеш, - твердо заявила Герміона у неділю пізно ввечері.

- Не починай, Герміоно, - сказав Гаррі. - Якби не Принц, Рон тут зараз не сидів би.

- Сидів би, якби ти уважно слухав Снейпа ще в першому класі, - не здавалася Герміона.

Гаррі пропустив її зауваження повз вуха. Він щойно знайшов закляття («Сектумсемпра!»), нашкрябане над інтригуючою приміткою «Для ворогів», і йому аж свербіло його випробувати, але на очах у Герміони такого не зробиш. Тому він нишком загнув кутик потрібної сторінки.