Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

поле. Спросоння загуділи ворота, і я спиняюсь на вулиці під тінями наших ясенів і вишень тітки Дарки. Тут я одразу став меншим, а світ ― більшим, і місячний туманець проростав із нього і плив по ньому, чіпляючись за городину, тини, дерева. На другому краю вулиці забовваніла постать батька. Я хотів скрикнути, кинутись навздогін за ним, та саме щось зашамотіло у підтинку. Я подався назад, а на дорогу обережно висунулась їжачиха, в роті вона тримала маленького їжачка. Прислухаючись до світу, їжачиха зупинилась, повела головою, а далі перебігла вулицю, зашаруділа в бур'яні й перебралась у наш город.

Стривожений, зачудований, я дивлюсь їй услід, прихиляюсь до плоту, а в цей час щось зашелестіло в закуті садочка; звідти, з тіней, поволі-поволі, похитуючись, вийшла мати. Ось вона підійшла до яблука, притулилася руками і обличчям до нього й щось зашепотіла, перемішуючи слова і зітхання. Чи то вона прощалася з деревом, чи розповідала йому свою печаль? Далі, наче сновида, мати пішла на город і зупинилася біля головастого соняшника. Вона теж заговоркла до нього, а він мовчки похитував головою, ніби і йому була зрозуміла людська печаль.

І мені здалося, що мати торкалась руками не соняшника, а нахилила до себе мою голову. Усю тривогу наче рукою зняло. Заспокоєний, я усміхнувся світу, дідусеві-місяцю, й мене одразу оповиває росяний сон. Він так долає мене, що я ледве доходжу до хати й падаю на тапчан. Засинаючи, ще почув, як увійшла мати, як укропом, соняшником і росою запахли її одіж і руки, що легко війнули над моїми видіннями.

Через отой неспокій уночі я прокинувся раніше звичайного і став прислухатися до світанку.

Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою. Я й досі стрічаюся з сонцем у полі, в лісах чи на річці і привчаю до цього своїх дітей...

У хату входять батьки і мовчки дивуються, що я вже встав. У міжбрів'ї батька зібрався клопіт, а материні очі, видно, й сьогодні купались у сльозах. Поки я це прикидаю в думці, надворі обізвалась качка: "Так-так-так".

― Кого б це так рано? ― поглянув батько на матір ― видко, йому хотілося, щоб вона заговорила до нього.

І мати, заглядаючи в піч, сумно сказала до вогню:

― Хто його знає? Може, Дарка.

Але це ішла не тітка Дарка, бо в двері хтось тихенько постукав.

― Заходьте, заходьте, ― мати вихопила з вогню коцюбу і поставила в куток.

Двері відчинились, і ми всі з подивом побачили на порозі зніяковілу Любу. В руках вона тримала зеленкуватий глечик з суницями.

― Добрий ранок вам, ― вклонилася Люба.

― Добрий ранок, дівчинятко. Ти чия? ― здивувалася мати.

― Я, тіточко, Люба, ― несміливо сказала дівчинка і хитнулась, як очеретинка.

― А-а! ― одразу ж догадалася мати. ― Проходь, проходь ближче. Ти до Михайлика?

― Ні, тіточко, я до вас.

― У тебе до нас є діло? ― здивувався тато і грізно поглянув на мене. ― Це вже ти, розумнику, щось накоїв? Давно на твоїх плечах не танцював ремінь.

― От вічно ви на мене! ― образився я.

― Що ж у тебе, моргухо, до нас? ― підійшов тато до Люби і з цікавістю подивився на її свіжовимите смагляве личко, на дбайливо заплетені кіски і оті окостенілі гудзики на блузці, що чогось ображено понадимали щічки.

Люба підвела голову і сумно подивилась на батька.

― Михайло мені сказав, що ви збираєтесь їхати аж туди, де зовсім немає лісів, то я вам принесла суниць, бо їх там теж не буде, ― простягла батькові глечика і вже зовсім тихенько прошепотіла: ― А ми з Михайликом не хочемо, щоб ви їхали.

― Ти дивись, ― розгублено сказав батько і навіть закліпав повіками. Він поставив глечик на стіл і однією рукою пригорнув Любу до себе.

Біля печі схлипнула мати й намірилась вийти в клуню.

― Почекай, Ганю, ― лагідно зупинив її батько. ― Чи не бачиш, що тепер малі починають учити старших?

― Може, послухаємо їх, Панасе?

― Та, мабуть, доведеться послухати, бо, гляди, й не знатимеш, де тебе по ночах шукати, ― погодився батько.

― Ой, спасибі, дядечку... Іще раз спасибі, ― сказала Люба, загнулась, поглянула на тата. ― Я вам два рази сказала спасибі, а далі не знаю, як уже треба дякувати...

― Спасибі, донечко, і тобі і за суниці, і за те, що прийшла до нас, ― сердечне сказав тато.

А Люба радісно подивилася на мене і вперше посміхнулася в нашій хаті, і посміхнулися всі її насурмонені гудзики... 

Розділ другий 

Цієї ночі я в усіх снах плив на човні ― плив по воді, по росі, по траві і навіть по чиїхось коноплях, що стояли, наче Дунай. І з напівзабуття теж випливав, мов на човні.

Ще не розтуляючи очей, я всім тілом відчуваю злагоду в нашій хатині, чую, як приємно буркотить, обвивається навколо маминого батьків голос, як по-парубоцьки виводить "го-го" вогонь у печі, як вужем сичить на нього окріп, як пахуче метляється по долівці полиновий віник. І в моїх вухах аж забриніли-затанцювали весільні співи:

До нас, невістко, до нас, А у нас усе гаразд: Сама піч хліб пече, Віник хату мете.

Я одразу заплющеними очима бачу