Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
Тепер уже на Обмінну й не думай вискочити: зачувши волю, вона шкірить на мене зуби й хвицається, мов хто найняв її на таке діло. Ще добре, що я повода не випустив з руки. Отож з грибами в одній руці, а з поводом у другій поволеньки доходжу до якимівської загорожі, де зараз трава аж куриться пахощами й прив'яленим сонцем. Отут, при дорозі, путаю наше лукавооке тягло і з грибами поспішаю до куреня. Але ні в курені, ні на пасіці Люби нема. То що мені робити? Я кладу на видноті гриби, кажу, щоб вони нікуди не втекли з куреня, а сам думаю майнути в осичняк пошукати красноголовців. Там є таке місце!
Біля борсукової нори до мене з доброго дива вчепилося запитання: чи бачить борсук сонце, чи він у темені прочавкає і проспить усе життя?
Я лягаю на землю, притуляюся вухом до того місця, під яким повинен вилежуватись борсук з борсученятами. Ось щось злегка чи то піді мною, чи за мною зашаруділо. Напевне, заворушилася борсукова сімейка. Може, вона саме засіла за стіл і орудує біля миски? Я починаю усміхатися, в думці уже всовую борсучатам у лапи ложки, а в цей час мене ошпарює сміх:
― Може, тобі й подушку покласти? Будеш вилежуватись, наче борсук!
Я відриваю голову од землі, а біля мене аж перехитується од сміху Люба, у її руці погойдується чимсь напакована торбинка, і дівчинка кладе її на те саме місце, до якого тиснулось моє вухо.
― І чого б ото я одразу всі зуби продавав? ― кажу трохи невдоволено.
― Бо зраділа, що тебе побачила, ― мов очеретинка, розгойдується Люба. ― Я так і знала: ти приїдеш сьогодні.
― Звідки ж таке знаття?
― І сама не знаю звідки, ― звела угору худеньке плече. ― То ви вже не поїдете у степи?
― Не поїдемо. Ти пособила нам.
― То так вийшло, ― радіє дівчинка. ― А ти щось привіз мені?
― А що ж тобі треба було привезти?
― Ніби й не догадуєшся? Якусь книжку.
― Привіз казки страшні-страшні.
― Про відьом і чортів? ― одразу ж скривилась і нахмурилась дівчинка.
― Про них.
― Я цих і слухати не хочу.
― Чого?
― Бо як начитаєшся їх, то так страшно стає самій у лісі. ― І дівчинка боязко озирнулася назад, ніби там, за деревами, коловоротилась різна погань.
― А от мені й зовсім не страшно, ― відчайдушне брешу, а сам згадую, як мені колись уночі чорні дідові штани здалися чортом.
― Бо ти хлопець, ти й не повинен боятися нечисті. Мій тато каже, щоб і я нічого не страхалась, а я все одно страхаюсь.
― І чого ж ти боїшся?
― Грому, різної погані і сови.
― Сови?
― Еге. Вона увечері так моторошно кричить, що волосся саме їжаком підіймається. І очі її страшно світяться уночі. Тоді я забиваюсь у курені татові під руку й одразу засинаю. Зате як славно тут удосвіта! Будять мене то соловей, то зозуля, то іволга, то одуди, а то й роса. Ти щільникового меду хочеш?
І хоч мені дуже хочеться покуштувати солодкого, але я так віднікуюсь, наче щодня маю мед у своїй хаті.
― І даремно, ― каже чиїмись словами Люба. ― Мед ― це здоров'я.
― Ну, коли здоров'я, то попробую.
― От і добре, ― показує рідкі зуби Люба. ― А може, тобі і чумацької юшки зварити?
― Та ні, мабуть, не треба.
― От я усе набиваюсь, а ти все віднікуешся і віднікуєшся. Гордий чогось став... Михайлику, а я тобі щось хочу сказати. ― І дівчинка, оглянувшись, засоромлено подивилась на мене. ― Сказати чи ні?
Я теж чогось ніяковію і теж озираюся довкола.
― Кажи, як маєш щось...
― Ось дай відсапну. Тільки ти нікому нічичирк. Чуєш?.. Оце ж учора в моєї тітки Василини був аж з Вінниці якийсь головний над співаками. Він такий патлатий і смішний-смішний! Як заспіває, то в нього рот стає пащекою ― ціле горня влізло б туди. Він привіз тітці якісь ноти...
― І що?
― То тітка Василина візьми та й похвались йому, що я теж гарно співаю і виводжу підголоском. От йому й захотілося послухати мене. А я все соромилась і соромилась перед городським. Тоді моя тітка сказала, щоб ми разом заспівали. І ми заспівали разом, бо так і легше, і не соромно.
― І що далі?
Люба кумедно відкопилила губи, сторчма поставила очі, як той головний над співаками, і посміхнулась.
― А далі цей головний взяв та й притулив мене до себе, поцілував у кіску, потім потягнув її і сказав, що я голос!
― А ти йому що?
― А я тихенько сказала: "Спасибі, дядьку". І йому це дуже сподобалось, бо він розсміявся і ще раз поцілував мене.
― От молодець! ― радісно вихопилось у мене.
― Він чи я? ― довірливо запитала Люба.
― Обоє.
На це Люба розважливо відповіла:
― Отак живе людина і не знає, що вона ― голос. Головний над співаками обіцяв якось і мене, і тітку Василину викликати у Вінницю. Тоді я там і театр, і трамвай побачу.
