Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Давно вже ваш цар-государ лежить у землі.
― Е, не кажіть, у землі лежить його двійник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.
― Це ви мене лякати прийшли? ― батько зловтішне підсік дядечка.
― Та що ви, Панасе? ― розвів руки дебеляк. ― Нащо мені когось лякати, коли сам у революцію був ляканий. Я до вас по ділах кумерції.
― Кумерції?!
― Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвості принесла, що ви збираєтесь переселятись.
― Сорока ваша не збрехала.
Мати і я зітхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалі й бадьоро продовжував:
― Це вірно робите, що збираєтесь у степи. Там і землі більше, і після голоду стільки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцінь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?
― Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?
― Нащо мені це кипіло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би мені. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристі, та й земелька теж могла б кращою бути, ― хитренько ганить наше найбільше багатство, щоб збити ціну. ― Але, коли гноїти її, щось бог зародить.
― Ви, доки не згудите, доти не купите? ― заступається мати за нашу десятину.
― Хіба я неправду кажу? ― косує дядечко на матірі, торкнувшись рукою кишені, запитує батька: ― Як ви на сеє, коли я теє?
― Хіба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою, розхристану?
― Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглі числа. Навіть жінку брав тільки з круглим числом ― шістнадцятку. Було б їй сімнадцять років ― не одружився б, ― і дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.
Я ніколи не бачив його таким говірким. То завжди сидить на людях, мов дзвін без'язикий, ховає у собі слова, як скарби в землі. А це, бач, навіть жартувати зволив. Ось як кумерція розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, і тітка Марійка позаздрила б.
Я так починаю гніватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навіть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далі пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалів нас, бажав щастя і все розхвалював оті краї, де люди не мають скрути на землю.
― Там середняку нарізають навіть по двадцять ― двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сіяти, коли нема чого орати.
― Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? ― обізвалася крізь сльози мама.
― Мені? ― отетерів дядечко. ― Як це? І чого це мені? Що ми ― гірші за людей! ― але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. ― Я, жінко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздів, до своїх десятинок. Це не та розкіш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хліба не зводить. То будемо сватами?
― Ви ж казали, що не маєте за душею ні копійчини, ― в'їв батько.
― Для вас витрушу останнє, ― розщедрився дядечко. ― Чого не дотрушу-позичу, на чийсь білий папір усю душу закладу. Яку ж ціну правите за свою десятинку?
― Сто двадцять карбованців золотом.
― Що-що?! ― вдавано не дочув дядечко і повернув до батька хащувате вухо.
― Сто двадцять кажу.
― Сто двадцять! ― жахнувся дядечко, став вислогубим і вибалушив очі на тата. ― Бійтесь, Панасе, бога і людей. Красна їй ціна ― шістдесят карбованців, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрість.
― Хіба ви колись не розминулись із нею?
― Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмішечки хоч на кінчику язика... То за сімдесят віддасте? У мене ж п'ятірки, як зорі в жнива, ― з самого місяця відлиті.
― І де вони взялись у вас?
― Де? ― спохватився дядечко. ― Це довга казка. То давайте свою руку ― позолочу її. Де вже моє не пропадало!
Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.
Батько поволі спускався згори, а дядечко ще повільніше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях і далі ― ні тпру ні ну.
― От усі на небі святі бачать, що переплачую! ― добрався -таки дядечко до неба та й вийняв з кишені заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, і жаднюга, як музику, вловив той дзенькіт, посмутнів, чуючи розлуку з ним. ― Так дев'яносто карбованців?
― Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.
― Сам бог-отець видить ― від душі одриваю! ― Аж руки простягнув угору, потім засоромився, бо негоже піднімати їх до всевишнього з гаманцем.
Батько похитав головою:
― Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство і грошолюбство вас не до бога, а в сліди безп'ятого.
― Яке там грошолюбство! Чужі гроші й дурень лічить у снах, ― розгнівався дядечко, і очі його зачерепіли.
Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, і я несподівано для себе і всіх вскочив у торг:
― Дядьку Володимире, і нащо так торгуватись, коли ви гроші мірками міряєте?
В хаті одразу стало так тихо, що пісня цвіркунів гримнула, як весільна музика.
― Що це?! Що?! ― сторопів, розгубився, вирячився і почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила
