Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
― О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ― обурилась Люба. ― Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
― Ніколи було, все з хатиною воловодились, ― набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
― І як тепер хатина?
― Краще не питай! ― зневажливо відкопилюю губи. ― Повнісінько понабивалося худоби.
― Таке скажеш! ― Люба здивовано повела плечем. ― Якої це худоби?
― Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
― І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
― Що ж ви зробили?
― Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ― Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ― "Прийди до води ― воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ― трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".
― Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ― здивувався я.
― Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ― наш борсук розжився на діток!
― Е?
― Справді.
― І що вони роблять?
― А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ― послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
― Тільки тепер тихенько-тихенько, ― приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
― Ось тут слухай ― вони якраз під нами вилежуються.
― Ти ж звідки знаєш?
― Вухо розшукало місце... О, чуєш?
― Ні.
― Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
― Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ― народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
― Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
― Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
― Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
― Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
― Свій свого злякався, ― добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ― Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
― Вона мене пізнає, ― тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
― А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
― Це я накидала, ― з гордістю сказала дівчинка. ― А перед ним ще й жаливи натрусила.
― Для чого?
― Ніби не догадуєшся?
― Ні.
― Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ― і по гадині, і по гадині...
― Ти? ― вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ― І не злякалась?
― Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
― От молодець!
― А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
― Це ж якого ― чумацького?
― З рибою і димом, ― засміялась Люба. ― Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
― Не хочу.
― І чим тебе частувати?
