Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Журливої: "Ой під яром-яром пшениченька яра, в долині овес". І веснянки співала, теж сумні. А він сказав, що в них живуть голоси якихось предків. Такий уже розумний чоловік, що й половини слів його не второпаєш. Він і моєму татові сказав, що я голос.

― Що ж на це тато?

― Розгладив вуса і сказав: раз таке врем'я, то він купить мені нові чобітки, і я почну їх носити ще до снігу, щоб не застудити голосу, ― розгойдувалась і радісно лебеділа дівчинка. ― Тато в мене такий смішний, а хто не знає його, думає, що він дуже сердитий. Це вуса роблять його таким: вони в нього серпасті, норовисті і залазять, куди хочуть, навіть до рота. Ходімо до куреня.

― А що в тебе в торбинці?

― Хіба не бачиш? Липовий цвіт.

― На чай збираєш?

― Ні, наша кооперація приймає його на ліки. От я і зароблю собі на зошити. Назбираю цвіту аж на цілий срібний карбованець, бо дуже люблю, коли є багато зошитів. Давай разом збирати цвіт. У мене в курені і посушимо, бо на сонці не можна. Як ти?

― Можна і разом.

― То спершу ходімо їсти мед.

І в цей час біля нас ворухнулася чиясь тінь. Я оглянувся. Біля самої Люби з старенькою берданкою в руках зупинився темнолиций, з вивернутими губами дядько Сергій ― отой, що донедавна ховався у різних криївках од революції. Він втупив у мене важкі зимні очі й насмішкувато запитав Любу:

― Кого це ти, дівко, хочеш медом частувати?

― Добрий день, дядьку, ― з гідністю відповіла Люба.

― Не дуже він і добрий: усе міняється тепер. То кого ж маєш медом пришанувати?

― Михайлика. Ми з ним разом до школи ходимо.

― Зараз не те що малі, навіть старі подуріли: усі чогось грамотіями хочуть стати. А хто ж буде свині пасти?.. ― Дядько Сергій зневажливо повів на мене берданкою. ― Чий він?

Люба сказала. У мисливця одразу позимніли не тільки очі, а й усе вузькувате обличчя. Він презирливо обдивляється мене з голови до ніг і починає жувати губи:

― Так-так-так. Виходить, ти нащадок отого язикослова, що верховодить у комзлиднях і все щось має проти мене? Га?

Я розгубився, а Люба поглянула на мисливця і розсміялась.

― Ти чого? ― дядько Сергій підкинув чорні дужки брів.

― Ви і про дядька Миколу говорили, що він має щось проти вас.

― І це правда.

― І мій батько теж щось має проти вас.

Тепер уже розгубився дядько Сергій, кліпнув раз і вдруге чорними нерівними віями, сплюнув:

― Хоч від дітей дізнаєшся, що думає про тебе рідня. Ох, недарма я так упирався, щоб моя сестра не виходила за того серпастовусого. Що ж, дівко, підгодовуй, підгодовуй злиднів медом, а вони твого дядька візьмуть за жабри, ― і мисливець узявся рукою за горло, де, мабуть, мали бути жабри. ― Але чого я тобі кажу? Це не твого розуму діло. Скажи, он там борсук ще живе? ― і дядько Сергій націлився берданкою на нору звірка.

― Що ви, дядьку, робите?! ― злякано скрикнула Люба.

На вивернутих губах мисливця химерно викривилась посмішка:

― Не бійся, дівко, він мені тепер не потрібний. От коли нагуляє жиру, я таки доберуся до нього. Тут якоїсь кізочки або зайця не бачила?

― Нема тут ні кізочки, ні зайця.

Дядько Сергій хмикнув:

― Та невже нема? Так я і повірю тобі!

― А ви хіба хоч кому-небудь вірили?

― Царю вірив, і то даремно ― прогадав! ― позлішало обличчя і вся постать дядька Сергія. Він ще щось хотів сказати, але передумав, крутнувся і, тримаючи берданку навпереваги, сторожко пішов у глибінь притихлого лісу.

― Попрощається сьогодні з життям якийсь звір чи птах. Не доведи господи мати такого родича, ― сказала Люба чиїмись словами. ― Тато говорить, що в нього затверділа совість.

― А в твого дядька справді є жабри?

Люба пирхнула:

― Чого ж ти в нього не спитав? Ото було б весело. Ходімо ж до куреня.

Але після мови дядька Сергія мені навіть меду не захотілося.

― Краще спочатку нарвемо липового цвіту.

― То як хочеш. Я знаю таку липу, що пахне аж на півлісу. Мабуть, її цвіт найбільш цілющий. Правда ж, гарно буде, коли він допоможе якійсь добрій людині ― візьме й підведе її на ноги?

― Ге. А далеко ця липа?

― Аж біля яру. От зараз розстелю цвіт у курені, та й побіжимо собі.

Я поглянув на Обмінну, на небо, яке обкладали неспокійні грізно-фіалкові хмари, а Люба тим часом уже вискочила зі свого лісового житла, і ми побігли до тієї липи, що мала пособити добрим людям. Струнка, мов тополя, вона трохи навскіс стояла над яром, натрушувала і на ліс, і на яр свої пахощі, навколо неї живою сіткою ворушилися бджоли. Коли я виліз на дерево, за яром обізвався грім, а Люба налякано скрикнула.

― Чого ти, дівко?

― Боюся грому, ― щиро призналася дівчинка. ― Може, повернемось назад?

― Пусте. Нарвемо цвіту і повернемось.

― Добре тобі казати: нарвемо! У мене вже і руки, й душа тремтять.

― А як же твій карбованець на зошити?

― Не хочу й карбованця, коли гримить! О! Чуєш! Знову загриміло, синім коренем