Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах

― Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

― Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

― Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

― Ет, і говорити не хочеться.

― А ти скажи, ― може, полегшає.

― Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.

― Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?

― Далеко-далеко.

― Далі Вінниці?

― Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.

― Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?

― Живуть, позвикали.

― А чим вони палять?

― Кураєм, соломою.

― І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

― Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.

― Попроси гарненько його.

― Мама вже й сльозами просила.

― А батько що?

― Сердиться.

― Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?

― Чого?

― Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ― засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.

Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.

― Михайлику, а в степах і суниць не буде? ― охопивши руками коліна, запитала Люба.

― Ні.

― А що ж там буде?

― Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.

― То вже байка.

― Сам тато казав.

Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

― Поїж, Михайлику.

― Не хочу.

― Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ― поклала руку на шматочок сонця.

― Точнісінько так і мама каже.

Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

― Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.

― Це забудеться.

― От і не забудеться, ― зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.

― То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.

― Нічого ти не знаєш, ― правдиво подивилась на мене Люба. ― І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

― Це вже як тато закомандують.

― Отак і в нас ― тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?

― Не знаю, як воно випаде.

― Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.

Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.

Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

― До вас можна? ― застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.

― Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, ― неласкаве обізвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.

― Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, ― солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.

Батько спідлоба глянув на нього:

― А звідки ви знаєте, що буде дощ?

― Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота ― чекай непогоду. Добрий вечір вам.

― Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?

― От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.

― Не ваше просо і не ваші горобці, ― одразу розсердився тато.

― І між святими буває сварка, ― не гнівається дядечко. ― Послухаємо, що скажуть про це люди.

― Ви вже маєте свідків?