Щедрий вечір - Михайло Опанасович Стельмах
― Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
― Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
― Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
― Ет, і говорити не хочеться.
― А ти скажи, ― може, полегшає.
― Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.
― Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?
― Далеко-далеко.
― Далі Вінниці?
― Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
― Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?
― Живуть, позвикали.
― А чим вони палять?
― Кураєм, соломою.
― І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.
― Хіба ж я хочу? Це все тато надумав.
― Попроси гарненько його.
― Мама вже й сльозами просила.
― А батько що?
― Сердиться.
― Всі вони, чоловіки, однакові. І наш сердиться на маму частіше, ніж треба. А моя мама така, що гріх навіть покосувати на неї. Може, підемо в курінь?
― Чого?
― Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли ніхто не бачить, ― засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собі в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась із білими хмарками і синіми ополонками неба.
Біля куреня сушився сак, він пахнув зіллям і рибою, а в курені хтось підворушував шматочки сонця. І тут нам стало зовсім журно.
― Михайлику, а в степах і суниць не буде? ― охопивши руками коліна, запитала Люба.
― Ні.
― А що ж там буде?
― Абрикоси і кавуни. Там кавуни отакенні, більші за тебе ростуть.
― То вже байка.
― Сам тато казав.
Люба недовірливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.
― Поїж, Михайлику.
― Не хочу.
― Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжі, ― поклала руку на шматочок сонця.
― Точнісінько так і мама каже.
Люба помовчала, зітхнула і, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:
― Як ти поїдеш на чужину, ніхто не буде так скучати за тобою, як я.
― Це забудеться.
― От і не забудеться, ― зовсім притемніли її очі, а бровенята сумно зібралися в оборку.
― То дорослі довго один за одним сумують. Про це і в книгах-романах пишуть.
― Нічого ти не знаєш, ― правдиво подивилась на мене Люба. ― І я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона відлітає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.
― Це вже як тато закомандують.
― Отак і в нас ― тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай і взавтра, бо хто знає, як далі буде. Приїдеш?
― Не знаю, як воно випаде.
― Я все буду дивитись на дорогу.
Коли ми прощалися, Люба знову хотіла почастувати суницями, але мені було не до них. Жаль стояв у моїх очах і душі. Його не змогли розвіяти ні оті пастушки, що за лісом спускалися із пагорба на степових черепахах, ні далекі вітряки, що волохатились у тумані.
Додому я приїхав пізно, коли вже місяць росив на ясени вологе срібло. В хатині причаїлись темрява і засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дійшли згоди. Вони мовчки снували в сутінках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стіл молоду картоплю з укропом і, перехопивши мій погляд, зітхнула. Батько на це зібрав брови до перенісся і щось пробубонів під ніс.
Але в цей час знадвору невдоволено обізвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далі поторгав хвіртку, що вела з клуні до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.
― До вас можна? ― застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тільки у великі свята.
― Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, ― неласкаве обізвався тато.
Але це не дуже збентежило товстошкірого дядечка, який хекнув і посунув ближче до столу.
― Чогось ви ніколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, ― солодкомовно заговорив дядечко і цим немало здивував нас усіх.
Батько спідлоба глянув на нього:
― А звідки ви знаєте, що буде дощ?
― Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота ― чекай непогоду. Добрий вечір вам.
― Добрий вечір. Вас, бачу, груша приворожила?
― От і не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дінеться? Ви спочатку нагнівались на мене, а потім самі втямили, що вона моя. Як то кажуть, і просо моє, і горобці мої.
― Не ваше просо і не ваші горобці, ― одразу розсердився тато.
― І між святими буває сварка, ― не гнівається дядечко. ― Послухаємо, що скажуть про це люди.
― Ви вже маєте свідків?
