Samotni.com - Барбара Космовська

— Річ у тім, що якби не вона, то я, напевно, пішла б працювати. Як моя мама.

— То я вже люблю твою тітку! — Йоанна струсила мокрі сніжинки з рукава кольору хакі.

— Я теж, хоча це непросто. — Кая помахала кольоровою рукавичкою і рушила до пішохідного переходу.

Картонна коробка з піцою якимось дивом не впала у снігову кашу. Вона танцювала в обіймах військової куртки, перш ніж опинитися на вулиці Домейко і звабити своїм ароматом Зосю, яка дедалі більше одужувала.

— Давай швидше, ти чудовисько! — хрипко привіталася з нею сестра. — Я вмираю з голоду!

— Якщо хтось умирає, то не вітає людину, яка стоїть на порозі з піцою, а залишає цей світ з почуттям власної гідності у своєму ліжку! — прощебетала у відповідь радісна Йоанна. Її настрій свідчив тільки про одне — вчитель Талес з Мілета на уроці математики поставив Йоанні непогану оцінку.

Хвороба, навіть банальна ангіна, іноді є порятунком. Останнім часом я почувалась, як пральна машина на високій швидкості, що працює в помешканні нечупар. Вкинута у невпинний вир, я не могла передихнути, не кажучи вже про хвилю зосередження.

Як добре часом уповільнитися, згорнутися під ковдрою і потай від усього світу поговорити з собою про важливі справи. Найгірше те, що мені вже не до снаги відділити свої важливі справи від справ Йоанни. Вони переплелися так тісно, що думати тільки про себе не випадає. Я весь час сердита на неї за Кшися, за те, що вона тероризує мене цілий день, за шантаж, яким вона діймає мене, мов хапугу-чиновницю. Але досить мені тільки легенько занедужати, як те хатнє чудовисько перетворюється на найніжнішого янгола.

Йоанна боїться за мене… І хоч сестричка ховає за цим турботу про себе, і хоч поводиться егоїстично, — вона неабияк мене розчулює. Мало який закоханий чоловік зміг би так догодити стражденній героїні. Своєю надмірною опікою і турботою Йоанна змусила мене зрозуміти, що в моєму житті бракувало таких почуттів. Навіть з боку мами. Її перший чоловік і мій нездарний батько, перш ніж перетворити нас на патологічну й ображену родину, забирав на себе всю мамину увагу. З іншого боку, я робила все, щоб бодай трохи полегшити її страждання. Не знаходилося четвертого, хто б подумав про мене. Хто пам'ятав би, що маленьких дівчаток треба пригортати. Ходити з ними на прогулянку. Бешкетувати в парку атракціонів. Купувати морозиво. І часом ставити одне з тих пікантних питань, винайдених для щасливих дітей: «Ну як ти, люба? Чого ти хочеш, дитинко? Ти щаслива?..»

Досить було глянути на мене, щоб знати відповідь на будь-яке з цих ніколи не поставлених питань. Я пам'ятаю, як сусідка з будинку, в якому ми жили майже до того дня, коли помер батько, одного разу запитала маму, яка саме виходила зі мною в дитячий садок: «Люба пані Анно, скажіть, будь ласка, чому та ваша гарна донечка ніколи не посміхається? Так, вона ніби і вихована, і приязна, а от посміхатися ви її не навчили…»

— Слухаю?

Дівчина з фотоательє «Профіль. Батько і син» набралася професійного терпіння, чекаючи, поки Віктор скаже, навіщо переступив його поріг. Утім, хлопчина мовчав і дивився на стіни, повні світлин. Багато років тому він із бабусею вчащав сюди, але, на втіху йому, в старому ательє нічого не змінилося. Навіть дзвоник, який повідомляв про появу клієнтів, бринів тим-таки гостинним тоном. Серед небагатьох старовинних речей, які зі смаком оздоблювали інтер’єр, Віктор упізнав стілець, на якому старший Ґродський, щоб зробити портрет, годинами вмощував непосидючих дітлахів.

Дівчина з доброзичливою посмішкою вирішила допомогти йому.

— Ти хочеш зробити чи отримати фотографію?

— Ні, — посміхнувся він у відповідь, — я до пана Шимона. Але я можу зайти пізніше, якщо він зайнятий.

— Зачекай, будь ласка. Я спитаю.

Працівниця зникла за важкою шторою, перш ніж хлопець змінив свою думку. Раптом він пошкодував, що прийшов сюди — з украденим апаратом, схованим у сумці, наче докір сумління. І що найгірше, напевно, за хвилю йому доведеться дивитися в очі цьому приємному фотографу, який завжди вітається з ним, як зі старим другом. І не тільки вітається. Часом підходить на хвильку, щоб запитати про здоров’я бабусі. Погляд у нього такий пронизливий, що Вікторові, хоч він би й хотів приховати бабусине нездужання, доводиться зізнаватися. Іноді вони здибуються і на сусідньому базарі. Здається, що обидва вони належать до категорії волоцюг. Можуть половину суботи тинятися по тому міському блошиному ринку, що пахне квашеною капустою і поблискує викладеними на цератах скарбами.

— Вікторе?

Молодший Гродський виріс за прилавком так швидко, що про зникнення не могло бути й мови.

— Доброго ранку. У вас, мабуть, і часу обмаль… Може, я якось іншим разом… — заплутався хлопець, уникаючи ясного погляду Шимона.

— Та заходь. Побалакаємо.

Віктор думав, що це несправедливо. У дитинстві він мріяв опинитись у задній частині цього закладу, відокремленій од знімального кутка важкими дверима. Він уявляв собі, що місце, де знову оживають людські обличчя, купаючись у хімічних розчинах, являє собою невелику фабрику таємних знань, а фотограф, який сприяє цьому