Клуб убивць - Макс Дикий

— Ну, кожен має право на свою думку, — кажу я Маші. Не хочеться сперечатися з нею, я ніч не спав, оце б зараз поїхати додому, але маю говорити з нею… — На жаль, про те, чи це було вбивство, чи ні, я сам поки що не знаю. Але ти запитуй, що там хотіла, як зможу — дам відповідь… 

— А що ти сам думаєш? Якби навіть хтось вбивав поганих людей, чи це було б погано? Тобто, можливо, для тієї людини, для вбивці, це погано, бо він вбивця, але в загальному сумарному заліку, хіба така людина не робила б добро? 

— Погана людина чи хороша — це тільки суб’єктивна думка, — кажу я. — Наприклад, ти з кимось посварилася, і він для тебе поганий. Але варто помиритися — й ця людина знову хороша… Треба карати за певні вчинки, і робити це мають органи правосуддя. Отак я думаю, хоча знову ж таки, припускаю, що хтось може бути зі мною не згоден. Але вбивство — це кримінальний злочин, тому той, хто вбиває, хоч і “погану”, на його думку людину, сам стає злочинцем. Отже, його треба теж ліквідувати ? Тоді такий ланцюжок вбивств стане безкінечним…

— Але Ворона не покарало правосуддя, — продовжує вона. — Його водій зізнався у ненавмисному вбивстві і — о збіг! — він збив коханку Ворона! У мене була призначена зустріч із нею наступного дня… Вона збиралась щось розказати! А ще на її тілі були знайдені сліди насилля. І що зробило твоє "правосуддя"? Воно захистило її? Чи покарало його? Здається, нічого з цього.

Я мовчу. Розумію — вона права щодо того, що Ворон уникнув справедливого покарання. Але не можу погодитися, що всіх, кого вважають “поганими”, потрібно вбивати. Адже тоді може початися справжня анархія. 

— Ти читала, те що про нього писали в інтернеті? — цікавлюсь я. — Може, готуючись до написання статті, переглядала те, що видає пошуковик на ім’я Воронова? 

— Авжеж, — киває вона. — Він слизький тип, це всі знають. Хоч і періодично його піарники підчищають мережу. 

— А якісь підозрілі коменти тобі не зустрічалися? — запитую я. — Заклики до вбивства, якісь петиції? 

— Коменти бувають різні. Але ж нормальна адміністрація будь-якого сайту видаляє щось неприпустиме, — відповідає Маша. — Щодо петицій… Що саме ти маєш на увазі? Хіба це не державна програма? 

— Ну, я так сказав, — викручуюсь я. — В переносному значенні. Не те, що хтось подавав петицію до Президента про його знищення. А просто може хтось у соцмережах писав статті, де бажав Воронову смерті? 

Вона уважно дивиться на мене, а потім каже:

— Ти, схоже, перепрацював в своїй поліції… Хоча, не дивно, з цими вбивствами у будь-кого шарики за ролики заїдуть, — Маша зітхає. — Але я рада, що ми побачились. Може, сходимо кудись? Згадаємо університетські роки і все таке. 

— Давай, — з готовністю погоджуюсь я. Все ж колись вона мені подобалася. А зараз стала ще привабливішою, більш впевненою у собі. — У мене в суботу вихідний, можна десь посидіти, у більш невимушеній обстановці…

— Супер, — Маша одразу розпливається в усмішці і дістає з маленької сумочки золотаву візитівку, а потім простягає мені. — Я вільна в суботу ввечері. 

— Чудово, я тоді замовлю столик десь і наберу тебе. Яку ти кухню любиш?

— Обожнюю мексиканську і все гаряче та гостре, — вона трохи облизує губи. 

— Який збіг, я теж таке полюбляю, — відчуваю справжнє піднесення. Все-таки добре, що я не поїхав від Дані додому, а зайшов до свого кабінету. — Тоді замовлю столик у мексиканському ресторані на вечір суботи…

***

Трохи відірвавшись, я згадую про обіцянку, дану Віті, це ж сьогодні ввечері я мав бути у неї в гостях, щоб заспокоїти батьків напарниці щодо наявності в неї особистого життя. Думаю, що треба купити квіти  Віті і її мамі, батькові — пляшку чогось з градусами, а ще подарунок Вітиній доньці Насті. 

Швиденько збираюся і їду до магазину, вибираю красиву ляльку, а також купую все інше за планом. Ще торта, як контрольний постріл. Щоб уже ніхто не сумнівався у серйозності моїх намірів. 

Я усміхаюся, а потім викликаю таксі, бо ж мабуть доведеться випити з її батьком. 

Вже за двадцять хвилин я стою перед дверима Віти, завантажений пакетами з покупками, а ще обережно, щоб не зім’яти, тримаю два букети квітів. 

Віта відчиняє і  я чую:

— От і майбутній зятьок підʼїхав! Довго ж ви приховували! Але я побачив обручку! Віта не встигла її зняти! То коли вже весілля?