Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Під час першої конференції народів, що живуть у приполярних областях, ми виявили, що всі ці народи мають спільну легенду про Ворона — арктичний міф про створення світу. Ось що мовиться в ній про Ворона.
«Проте він теж починав у подобі людини, і він рухався навпомацки в пітьмі, і діяння його були випадковими, аж поки йому відкрилося, хто він був і що йому треба робити».
Розуміння того, що тобі треба робити. Можливо, це те, що мені дав Ісайя. Що може дати кожна дитина. Відчуття сенсу. Відчуття того, що через мене і далі через нього котиться колесо — могутній, нестійкий і разом з тим необхідний рух.
Саме цей рух виявився перерваним. Тіло Ісайї на снігу — це розрив. Поки він був живий, він давав усьому основу і сенс. І, як завжди буває, я зрозуміла, скільки він значив, аж коли його не стало.
Тепер сенс полягає в тому, щоб зрозуміти, чому він помер. Проникнути всередину, кинути світло на ту надзвичайно малу і всеосяжну окремість, якою є його смерть.
Я намотую еластичний бинт на ногу і намагаюся відновити в ній кровообіг. Потім я виходжу зі своєї каюти і тихо стукаю в двері до Яккельсена.
Він усе ще перебуває під хімічною дією. Але вона починає проходити.
— Я хочу потрапити на шлюпкову палубу, — кажу я. — Сьогодні вночі. Ти повинен мені допомогти.
Він зривається на рівні і прямує до дверей. Я не намагаюся зупинити його. У такої людини, як він, немає ніякої особливої свободи вибору.
— Та ти не при своєму розумі. Це закрита територія. Стрибни в море, дитинко, краще замість цього стрибни в море.
— Тобі доведеться це зробити, — кажу я. — Або ж я змушена буду піти на місток і попросити їх забрати тебе і в присутності свідків закотити твої рукави так, щоб можна було покласти тебе в медичній каюті, прив’язати ременями до ліжка і замкнути, поставивши охорону.
— Ти б цього ніколи не зробила.
— Серце моє обливалося б кров’ю. Тому що мені довелося б виказати морського героя. Але у мене не було б іншого виходу.
Він бореться з собою.
— Крім того, я б шепнула Верлену кілька слів про те, що ти бачив.
Саме це останнє зламало його. Він не може стримати тремтіння.
— Він розріже мене на шматки, — каже він. — Як ти можеш таке робити після того, як я врятував тебе?
Можливо, я і могла б змусити його зрозуміти це. Але потрібно було б пояснити йому те, чого я пояснити не можу.
— Я хочу, — кажу я, — я повинна знати, задля чого ми пливемо. Для чого обладнано цей трюм?
— Навіщо, Смілло?
Все починається і закінчується тим, що людина падає з даху. Але в проміжку — ціла низка зв’язків, які, можливо, ніколи не будуть розплутані. Яккельсену необхідне переконливе пояснення. Європейцям необхідні прості пояснення. Вони завжди віддадуть перевагу однозначній брехні над повного суперечностей правдою.
— Тому що я у боргу, — кажу я. — У боргу перед тим, кого люблю.
Це не помилка, коли я говорю в теперішньому часі. Це тільки у вузькому, фізичному розумінні Ісайя перестав існувати.
Яккельсен розчаровано і меланхолійно втупився очима в мене.
— Ти нікого не любиш. Ти навіть саму себе не любиш. Ти не справжня жінка. Коли я тягнув тебе вгору по сходах, я побачив щось, що стирчало з мішка. Викрутку. Немов маленький член. Ти ж проткнула його.
Його обличчя виражає глибоке здивування.
— Я тебе ніяк не можу зрозуміти. Ти — добра фея в мавпячій клітці. Але ти страшенно холодна, ти схожа на привида, що віщує біду.
Коли ми виходимо під відкритий навіс на верхній палубі, на містку б’ють два подвійних удари — друга година ночі, середина нічної вахти.
Вітер ущух, температура впала, і pujuq — туман спорудив чотири стіни навколо «Кроноса».
Поряд зі мною вже почав тремтіти Яккельсен. Він не звик до холоду.
Щось сталося з контурами судна. З леєром, щоглами, прожекторами, радіоантеною, яка на висоті ЗО метрів тягнеться від передньої до задньої щогли. Я протираю очі. Але це не видіння.
Яккельсен притискає палець до поручнів і прибирає його. На тому місці, де він розтопив тонкий молочний шар льоду, залишається темний слід.
— Є два види обмерзання. Неприємне, яке виникає тому, що хвилі захльостують палубу і вода замерзає. Все більше й більше, швидше й швидше, коли ванти й усі вертикальні предмети починають товщати. І по-справжньому погане. Обмерзання, яке виникає від морського туману. Тут не треба ніяких хвиль, воно просто лягає на все навколо. Воно просто є — і все.
Він робить рух рукою у бік білизни:
— Це початок поганого. Ще чотири години — і треба діставати льодові палиці.
Рухи його ліниві, але очі блищать. Йому б дуже не сподобалося збивати лід. Але десь усередині нього навіть цей бік океанської стихії народжує божевільну радість.
Я проходжу десять метрів уперед у напрямку носової частини судна. Туди, де мене не видно з містка. Але звідки мені видно частину вікон шлюпкової палуби. Всі вони темні. В усіх вікнах надбудови, крім офіцерської кают-компанії, де горить слабке світло, теж темно. «Кронос» спить.
— Вони сплять.
Він ходив на корму, щоб подивитися на ті вікна, які виходять туди.
— Нам усім слід було б спати, чорт забирай.
Ми піднімаємося на три поверхи на шлюпкову палубу. Він іде ще вище. Звідти йому буде видно, якщо хтось покине місток. Або якщо хтось покине шлюпкову палубу. У мішку, наприклад.
На мені моя чорна форма офіціантки. Тут о другій годині ночі вона не має майже ніякої цінності як виправдання, але я нічого іншого не змогла придумати. Я дію з відчуттям, що мені не слід замислюватися. Тому що є тільки шлях уперед і немає можливості зупинитися. Я вставляю Яккельсенів ключ у замкову шпарину. Він легко входить. Але не повертається. Замок поміняли.
— Слухай, це знак, що треба кинути цю затію.
Спустившись униз, він стає за моєю спиною. Я хапаю його за нижню губу. Синець ще не зовсім зійшов. Він хоче щось сказати, але не може.
— Якщо це і знак, то знак того, що за цими дверима є щось таке, що вони постаралися приховати від нас.
Я шепочу йому у вухо. Потім відпускаю його. Йому є що сказати, але він стримує це в собі. Похнюпивши голову, він плентається за мною. Коли випаде нагода, він візьме
