Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Фотографії зафіксували його красу, але зробили її мертвою, немов це краса статуї. Вони не передали його чарівності. Вона подвійна. Випромінювання, спрямоване назовні, і притягання до себе водночас.
Навіть коли він сидить, він дуже високий. Майже металево біле волосся зібране ззаду в хвіст.
Він дивиться на мене, і біль починає ще дужче пульсувати в нозі, спині й потилиці, і переді мною проноситься, немов зразки крижаних формацій, які ми повинні були ідентифікувати на іспиті, ціла низка хлопців і чоловіків, які протягом мого життя діяли на мене подібним чином.
Потім я повертаюся в реальність і приходжу до тями. Волосся у мене на потилиці стає дибом, нагадуючи мені, що, навіть коли забути про те, хто він такий, саме ця людина стояла на холоді за метр від мене тієї ночі, коли ми обоє чекали біля «Білого розтину». Свічення навколо голови — це було його дивовижне світле волосся.
Він уважно дивиться на мене.
— Чому на носовій палубі? — Лукас сидить у кінці столу. Він говорить із Верленом, що сидить навскоси від мене. Трохи згорблений і покірний.
— Грівся. Перш ніж повернутися до роботи з полозами.
Тепер я пригадую. «Кіста Даний» і «Маґґі Дан», судна компанії «Лаурітсен» для арктичних плавань, — кораблі мого дитинства. Ще до американської бази, до перельотів з Південної Гренландії. Для екстремальних ситуацій, таких як, наприклад, вмерзання в лід, вони були обладнані особливими рятувальними дюралевими шлюпками, до яких знизу були прикріплені полози, тож їх можна було тягнути по льоду, як сани. Кріпленням таких полозів Верлен і займався.
— Ясперсен.
Він дивиться на аркуш паперу, що лежить перед ним.
— Ви покинули пральню за півгодини до кінця вашої вахти, тобто о 15:30, щоб прогулятися. Ви пішли вниз, у машинне відділення, побачили двері, відчинили їх і пішли по тунелю до сходів. Якого біса вам там було треба?
— Хотілося дізнатися, над чим я щодня проходжу.
— І що далі?
— Там виявилися двері. З двома ручками. Я беруся за одну з них — і лунає сирена. Спочатку я вирішила, що це я її увімкнула.
Він переводить погляд з Верлена на мене. Голос його глухий від гніву.
— Ви ледве тримаєтеся на ногах.
Я дивлюся Верлену в очі.
— Я впала. Коли спрацювала сигналізація, я зробила крок назад і впала зі сходів. Я, мабуть, ударилася головою об одну зі сходинок.
Лукас киває, повільно і розчаровано.
— У вас є питання, Терку?
Він не змінює пози. Він просто нахиляє голову. Йому можна дати і тридцять п’ять років, і сорок п’ять.
— Ви курите, Ясперсен?
Як добре я пам’ятаю цей голос. Я хитаю головою.
— Спринклерна система вмикається по секціях. Ви де-небудь відчували запах диму?
— Ні.
— Верлене, де були ваші люди?
— Я намагаюся це з’ясувати.
Терк підводиться. Він стоїть прихилившись до столу і задумливо дивиться на мене.
— Згідно з годинником на містку, сигналізація спрацювала о п’ятнадцятій п’ятдесят сім. Вона вимкнулася через три хвилини сорок п’ять секунд. Весь цей час ви були в зоні дії спринклерів. Чому ви не промокли до нитки?
Немає і сліду від тих відчуттів, які я тільки що пережила. Крізь лихоманку я розумію тільки одне — ще одна людина, наділена владою, мучить мене. Я дивлюся йому прямо в очі.
— Більша частина того, з чим мені доводиться стикатися в житті, стікає з мене, як з гуски вода.
8
Гаряча вода приносить полегкість. Я, що з дитинства звикла до молочно-білих, крижаних ванн з талої води, потрапила в залежність від гарячої. Це одна з тих залежностей, які я за собою визнаю. Як і потребу іноді пити каву, іноді спостерігати, як на сонці виблискує лід.
Вода в кранах «Кроноса» — справжній окріп, і я, зробивши собі таку, що ще трохи — і обпечуся, стаю під душ. Угамовується біль у потилиці і спині, біль від синців на животі, і майже зовсім перестає боліти все ще розпухла, покалічена нога. Потім температура у мене піднімається ще вище, мене починає дужче морозити, але я все одно продовжую стояти під душем, а потім усе минає і залишається лише слабкість.
Узявши на камбузі термос із чаєм, я несу його до своєї каюти. Поставивши його в темряві на стіл, я зачиняю двері, полегшено зітхаю і запалюю світло.
На моєму ліжку в білому тренувальному костюмі сидить Яккельсен, його зіниці зникли в глибині мозку, залишивши кварцево-скляний погляд, що виражає вдаване самовдоволення.
— Слухай, ти розумієш, що я тебе врятував?
Я чекаю, поки в руках і ногах мине напруга від пережитого переляку, щоб можна було спокійно сісти.
— Світ моря, кажу я собі, надто суворий для Смілли. Тому я йду в машинне відділення, сідаю і чекаю. Адже коли хочеш тебе побачити, то треба просто спуститися вниз. І тоді ти рано чи пізно пройдеш повз мене. Я бачу, що пря-мо за тобою йдуть Верлен, Хансен і Моріс. Але я не рухаюся. Адже я замкнув двері на палубу — у вас немає іншого шляху назад.
Я мішаю чай. Ложечка дзенькає об філіжанку.
— Коли тебе несуть назад у мішку, я все ще там сиджу. Мені зрозумілі їхні проблеми. Адже викидати відходи з камбуза і тих, хто вам не подобається, за борт — це минуле сторіччя. На містку постійно перебуває дві людини, а палуба освітлена. Тому, хто перекине через планшир щось більше від сірника, загрожують неприємності і слідство. Нам довелося б іти до Готхопа, і тут усе б аж кишіло маленькими кривоногими гренландцями в поліцейській формі.
Він розуміє, що говорить з одним з маленьких кривоногих гренландців.
— Вибач, — каже він.
Десь б’ють чотири подвійних удари, чотири склянки, одиниця вимірювання часу в морі, часу, який не робить відмінності між днем і ніччю, але знає лише монотонну зміну чотиригодинних вахт. Ці удари посилюють відчуття нерухомості — ніби ми ніколи й не відпливали, а залишалися на одному й тому самому місці в часі і просторі й лише глибше і глибше заривалися в безтямність.
— Хансен залишився* стояти біля люка до машинного відділення. Тому я пішов на палубу і вперед на трап лівого борту. Коли піднімається Верлен, стає ясно, чим усе це пахне. Верлен чатує на палубі, Хансен біля люка, а Моріс залишився один з тобою внизу. Що це може означати?
— Можливо, те, що Морісу захотілося швиденько тряхнутися?
Він задумливо киває.
— Щось у цьому є. Але йому подавай молоденьких дівчаток. Інтерес до зрілих жінок приходить тільки з досвідом. Я
