Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Він просто сяє. Задоволений тим, що він усе вирахував.
— Я йду в твіндек і звідти до трапа. Через сходинки мені видно, як Моріс затягує тебе в двері. Він навіть не захекався при цьому. Ще б пак — щодня в спортивній каюті. Двісті кілограмів на силовому тренажері і двадцять п’ять кілометрів на велотренажері. Треба щось вирішувати. Адже ти для мене ніколи нічого не робила, так? Більше того, від тебе були самі неприємності. І в тобі є щось з біса, щось таке…
— Від старої діви?
— От-от. З другого боку, Моріс мені ніколи не подобався.
Він робить ефектну паузу.
— Я прихильник жінок. Тому я запалюю сигарету. Мені вас не видно — ви на платформі. Але я беру датчик у рот, видихаю, і сигналізація спрацьовує.
Він уважно дивиться на мене.
— Моріс з’являється на трапі. Море крові. Спринклери змивають її зі сходів. Маленька річка. Може вирвати. Чому вони так стараються? Що ти їм зробила, Смілло?
Мені потрібна його допомога.
— Досі мене терпіли. Все це трапилося, тільки коли я наблизилася до корми.
Він киває:
— Це завжди були володіння Верлена.
— Ходімо зараз на місток, — кажу я, — і розповімо все це Лукасу.
— Нізащо.
На обличчі у нього з’явилися червоні плями. Я чекаю. Але він майже не може говорити.
— Верлен знає, що ти сидиш на голці?
Він реагує з тим перебільшеним відчуттям власної гідності, яку іноді зустрічаєш у людей, що досягли дна.
— Це я керую наркотиками, а не вони керують мною.
— Але Верлен розгадав тебе. Він може розповісти про тебе. Чому ти так цього боїшся?
Він уважно вивчає свої теніски.
— Звідки у тебе ключ, який підходить до всіх дверей, Яккельсене?
Він мотає головою.
— Я вже була на містку, — кажу я. — З Верленом. Ми дійшли висновку, що сигналізація спрацювала сама по собі. І що я впала зі сходів з несподіванки.
— Лукас не купиться на це.
— Він нам не вірить. Але зробити нічого не може. Про тебе взагалі не було мови.
Він відчуває полегкість. Потім у нього виникає думка.
— Чому ти не сказала, що сталося?
Я повинна забезпечити собі його підтримку. Це — як спроба збудувати щось на піску.
— Мене не цікавить Верлен. Мене цікавить Терк.
На його обличчі знову паніка.
— Слухай, це набагато гірше. Я знаю, що тут діло нечисте, він — це bad news.[53]
— Я хочу знати, по що ми пливемо.
— Я ж сказав тобі, ми пливемо по наркотики.
— Ні, — кажу я. — Це не наркотики. Наркотики привозять з тропіків. З Колумбії, Бірми, Пакистану. І їх відправляють до Європи. Або США. Вони не потрапляють до Гренландії. В усякому разі, не в таких кількостях, що потрібне судно водотоннажністю чотири тисячі тонн. Той передній трюм — це спеціальне приміщення. Я ніколи нічого подібного не бачила. Воно може стерилізуватися парою. Можна регулювати склад повітря, температуру, вологість. Ти все це бачив і про все це думав. Ну і для чого це, по-твоєму?
Його руки живуть своїм життям, безпорадно і метушливо рухаючись над моїми подушками, немов пташенята, що випали з гнізда. Його рот відкривається і закривається.
— Щось живе, дитинко. Або ж це позбавлено будь-якого сенсу. Вони збираються везти щось живе.
9
Сонне відчиняє мені двері медичної каюти. На годиннику 21-ша. Я знаходжу марлеву пов’язку. Свою невпевненість він підкріплює стійкою «струнко». Тому що я жінка. Тому що він мене не розуміє. Тому що він щось намагається сказати.
— У твіндеку, коли ми прийшли з вогнегасниками, на вас було кілька пожежних ковдр.
Я змащую те місце, де зідрана шкіра, слабким розчином перекису водню. Мені не потрібно ніяких особливих дезінфікуючих засобів. Я повинна відчути, що пече, — і тоді повірю, що діє.
— Я повернувся назад. Але їх там не виявилося.
— Хтось їх, напевно, прибрав, — кажу я. — Гарна річ — порядок.
— Але вони не прибрали оце.
За спиною він тримав мокрий, складений джутовий мішок. Від Морісової крові залишилися великі бурі плями.
Я кладу пов’язку на рану. На пов’язці є щось подібне до клею, завдяки якому вона сама прилипає.
Я беру великий еластичний бинт. Він проводжає мене до дверей. Він порядний молодий данець. Йому б слід було плисти зараз на борту танкера Східно-Азіатської компанії. Він міг би стояти на містку одного із суден компанії «Лаурітсен». Він міг би сидіти вдома у тата з мамою в Ерескепінгу під годинником із зозулею, і їсти котлетки з червоним соусом, і хвалити мамині страви, і бути предметом батькових перебільшених гордощів. Замість цього він опинився тут. У гіршому товаристві, ніж він навіть може собі уявити. Мені стає його жаль. Він частинка хорошої Данії. Чесність, прямота, ініціатива, покірність, коротко стрижене волосся і порядок у фінансових справах.
— Сонне, — кажу я, — ви з Ерескепінга?
— Зі Сванеке.
Він приголомшений.
— Ваша мама робить котлети?
Він киває.
— Гарні котлети? З хрусткою скориночкою?
Він червоніє. Він хоче обуритися. Хоче, щоб його сприймали серйозно. Хоче підтримувати свій авторитет. Як і Данія.
Блакитні очі, рум’яні щоки і чесні наміри. Але навколо нього великі сили: гроші, бурхливий розвиток, наркотики, зіткнення нового і старого світів. А він і не зрозумів, що відбувається. Не зрозумів, що його терпітимуть, тільки поки він ітиме в ногу. І що це — уміння йти в ногу — все, на що йому вистачає фантазії.
Для того щоб покласти край усьому цьому, потрібні зовсім інші таланти. Грубіші, проникливіші. Набагато запекліші.
Простягнувши вперед руку, я плещу його по щоці. Не можу стриматися. Рум’янець піднімається вгору по шиї, немов під шкірою розпускається троянда.
— Сонне, — кажу я, — я не знаю, що ви робите, але продовжуйте в тому ж дусі.
Я замикаю двері своєї каюти, засовую стілець під ручку і сідаю на ліжко.
Кожен, хто довго подорожував у холодних краях, рано чи пізно опинявся в ситуації, коли не вмерти — означає не заснути. Смерть — частина сну. Той, хто замерзає на смерть, проходить коротку стадію сну. Той, хто вмирає від кровотечі, засинає, той, кого накриває щільна лавина мокрого снігу, засинає перед смертю від задухи.
Мені необхідно поспати. Але не можна, ще не можна. У цій ситуації
