Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Простували мовчки брудною вулицею. Коли підійшли до будинку Балабанихи, я помітив, що на нижньому поверсі мерехтить вогник. Абакум теж помітив світло. На його губах промайнула усмішка. Мені здалося, що вона дуже схожа на той мерехтливий вогник, що пробивався крізь щілину зачинених віконниць.

Додому я повернувся, коли голошиїй півень тітки Спиридонихи вже почав будити сусідів хриплим баритоном. Я знов опинився на тому місці, де вчора ввечері Абакум розставив хитромудру пастку на Ічеренського. Ліг не роздягаючись і заплющив очі, А коли прокинувся, Абакума вже й сліду не було. Марко Крумов сказав мені, що десь о восьмій годині ранку приїхав газик і повіз мого приятеля невідомо куди. Балабаниха, в якої протягом цих кількох днів він був на квартирі, довго стояла на перехресті, сумними очима дивлячись услід машині…

В одному з наступних розділів я розповім, як і чому мене перевели на роботу з Момчилово в район Триграда, про своє двомісячне відрядження в Софію, про те, як я подружив там з лікарем Петром Тошковим та нещасним Венцеславом Рашковим і як ми залучили до своєї компанії Абакума.

А тепер, здається, вже час повернутися до подій, про які я розповідав у перших розділах.

У той саме день, 27 серпня, і в той саме час, коли Венцеслава Рашкова знайшли мертвим у його кабінеті, лікар Петр Тошков так мчав до Центру, немов за ним гналися. Звичайно, лікар не біг, як біжить, наприклад, спортсмен чи юнак, бо йому було вже за п'ятдесят і важив він понад дев'яносто кілограмів. Але завдяки своєму майже двометровому зросту Тошков пересувався досить швидко, і людині нормального зросту справді довелося б перейти на біг, щоб не відстати од нього. До того ж він так енергійно розмахував руками, що перехожі, які траплялись на його шляху, завбачливо давали йому дорогу.

Наближаючись до Центру, лікар звернув у вузьку вуличку колишнього Жіночого базару, потім перетнув трамвайну лінію бульвару Христо Ботева і рушив навпростець до головного під'їзду жовтої будівлі. Захеканий, спітнілий, він постояв трохи, ніби вагаючись і щось обмірковуючи. Потім насунув ще нижче на очі капелюха, пройшов повз парадний хід і шмигнув на подвір'я, де стояли ящики для сміття.

Двері чорного ходу були розчинені. Перед тим як увійти в них, Петр Тошков озирнувся на всі боки. Обличчя лікаря пересмикнулось, бо йому здалося, що за ним хтось стежить з-за низької огорожі.

Хоч гвинтові сходи, які вели нагору, були стрімкі і звивисті, лікар, перескакуючи через кілька східців, збіг по них, майже не переводячи подиху, на третій поверх, звернув праворуч у коридор і через кілька хвилин опинився перед широкими дверима свого кабінету. В приміщенні було душно. І підлога, і стіни, і навіть частина гіпсової ліпної стелі купалися в іскристих потоках південного сонячного світла.

Насамперед Тошков опустив штори, і кімната відразу поринула п приємну жовту півтемряву, потім зітхнув, повісив капелюха на вішалку і стомлено сів на стілець за письмовим столом. Тільки тепер лікар витер піт з обличчя. Носова хусточка стала така волога, наче її вмочили у воду.

На столі лежала стара шкіряна папка з листами. Побачивши її, лікар нахмурився. Він згадав, що повинен іти доповідати Світозару Подгорову. В цій папці було все те, про що директор мав сказати своє «так» чи «ні». Ось чому папка погано впливала на лікареві нерви: коли Тошков бачив її, повіки в нього раптом стулялися і його починало хилити на сон.

Лікар подивився на папку засмученими очима і зітхнув, потім, підійшовши до великої шафи в глибині кімнати, відчинив її. Там стояло оцинковане відро, наповнене порожніми пляшками з-під лимонаду. Тошков дивився деякий час на порожні пляшки і знову нахмурився. Він вийняв з шухляди письмового стола кругле кишенькове дзеркальце, причесав гребінцем поріділе волосся і натиснув кнопку дзвоника.

Цього разу його секретарка Ірина Теофілова зайшла в кабінет швидше, ніж завжди, — лікар навіть не встиг сховати гребінець і кругле дзеркальце. Він накрив їх шкіряною папкою і повернув голову до дверей. Сердився через те, що не було лимонаду. Але як тільки побачив струнку округлу постать секретарки, його брови якось самі собою розійшлися і обличчя враз набрало звичайного добродушного вигляду. Лікар помітив, що волосся Теофілової мокре, як після купання, і похитав головою.

— Ви знову приймали душ у службовий час, — сказав він.

Але в тоні його голосу не було й тіні докору, слова прозвучали навіть лагідно. Теофілова мовчала.

— З того часу, як встановили цей душ нагорі, — лікареві неодмінно хотілось зав'язати розмову про купання, — ви безперервно снуєте по сходах. Можна ж простудитися! Негаразд.

Хіба міг інакше розмовляти лікар з цією тридцятирічною розведеною красунею, з якою він мріяв одружитися?

— Негаразд, — повторив він.

Теофілова стояла біля дверей і мовчала. Обличчя її, звичайно смугляве, тепер було бліде, як у хворої людини.

«Це, мабуть, від освітлення», — подумав Петр Тошков і подивився на опущені штори. День на вулиці здавався матово-жовтим.

— Товариш директор уже двічі питав про вас по телефону, — сказала Теофілова приглушеним голосом.

Лікар нахмурився. Він почував, що розмова з секретаркою сьогодні не клеїться. Доки роздумував, що сказати ще: почати про службу чи зробити невеликий вступ відносно погоди, — різко задзвонив телефон. «Утретє», — подумав лікар і взяв трубку.

Виклик був нервовий, короткий. Петр Тошков поклав трубку і підвівся. Він хотів було взяти з собою стару шкіряну папку з листами, але, згадавши про те, що нею накриті гребінець і дзеркальце, махнув рукою.

Світозарові Подгорову можна було дати років п'ятдесят. Він був високий, сухорлявий. Обличчя худе, довгасте, сиве волосся гладко зачесане. Губи в нього були жіночні, але бліді, а голубі очі дивилися спокійно, зосереджено, з якимсь скляним холодком. Одягався директор «по-начальницькому» — брюки в смужку, темний піджак, накрохмалена сорочка. Золота булавка з рубіновою головкою, якою