Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Чекаючи Тошкова, він стояв біля вікна, похнюпивши голову і схрестивши на грудях руки. Штори були опущені, лопаті безшумного вентилятора вертілись на круглому столі для засідань, вкритому зеленим сукном.

Коли лікар зайшов у кабінет, Подгоров здригнувся, підвів голову і деякий час пильно дивився прямо перед собою, мов сліпий. Потім почав шарити по кишенях піджака, чогось шукаючи, вийняв пачку цигарок, подумав і, не закуривши, засунув її назад у кишеню.

— Можливо, у вас немає вогню? — спитав Тошков і, винувато всміхаючись, подав йому коробку сірників.

Подгоров махнув рукою.

— Мав коротку, але неприємну розмову з своїми будівельниками, — зітхнув лікар, — тому й запізнився.

— Сідайте, — тихо сказав Подгоров.

Обидва мовчали.

Оббиті двері та зачинені вікна не пропускали шуму, і в кабінеті було тихо, як у порожньому, відчепленому вагоні.

— Докторе, — спитав Подгоров, знову схрестивши руки на грудях, — чи маєте ви відомості про те, як діє наша протиящурна вакцина? Чи створює вона потрібний імунітет?

Голос його звучав дуже глухо.

— А чому б їй не створювати імунітету? — Петр Тошков знизав плечима і засміявся.

— Я питаю, чи маєте ви відомості? — насупив брови Подгоров.

Лікар, не відповідаючи, втупився в свої ноги. Тепер засміявся Подгоров, але сміх його був колючий і злий.

— Ану, подивіться мені прямо в очі, — сказав він. — Ви справді нічого не знаєте про нашу вакцину? Про те, чи створює вона імунітет?

— Я вас не розумію, — промовив Петр Тошков і потер рукою лоба.

— Невже?

Подгоров помовчав, потім сів на своє місце, дістав цигарки і закурив.

— Товаришу Тошков, — промовив він тихо, дивлячись прямо перед собою, — тепер час обідати, і я не ставитиму вам більше запитань. Відпочиньте, поїжте як слід, у вас завжди був добрий апетит, а після обіду, о третій годині, запрошую вас на коротку нараду за цим круглим столом. Я скликаю колегію Центру. Ви проінформуєте її, як діє наша протиящурна вакцина в Триградському районі. Сподіваюсь, ви зможете підготувати невелику, але цікаву доповідь для колегії.

— Гаразд, — кивнув головою лікар. Хтозна-чому йому раптом стало весело, і він засміявся.

Подгоров різко підвівся.

— Товаришу Тошков, — кинув він і кашлянув. — Сміється той, хто сміється останнім. У народних прислів'ях криється глибока мудрість. Я порадив би вам негайно зайти до завідуючого відділом кадрів. Він скаже вам сумну, але дуже цікаву для вас новину. Тоді, мабуть, втратите добрий настрій і охоту сміятися.

— Яку новину? — підвівся й собі лікар.

— Там скажуть, — тихо відповів Подгоров. Він застебнув піджак, підійшов до дверей і чемно відчинив їх. — Прикрий випадок трапився у вашому відділі. Прошу!

Провівши лікаря, Подгоров постояв трохи, потім важко сів у широке шкіряне крісло і охопив голову руками.

На другий день, об одинадцятій годині ранку, в кабінеті полковника Ванова відбулася коротка нарада. Були присутні полковник, капітан Славі Ковачев і Абакум.

Славі Ковачев виглядав збудженим, бадьорим і, що рідко з ним траплялося, веселим та балакучим. Навіть в одязі капітана з'явилося щось нове, досить ліберальне для його строго встановленого консервативного смаку — уперше в житті він надів яскраву трикотажну сорочку. Абакум, навпаки, був дуже похмурий. Він багато курив, мовчав і не звертав ніякої уваги на людей, що оточували його, здавалося, був цілком байдужий до всього на світі. Коли б не гарячкові вогники, які спалахували в його очах, і не тремтіння довгих пальців, можна було б подумати, що це страшенно стомлена, апатична людина.

— Отже, — сказав полковник Ванов, спершись ліктем на стіл, — надаю вам слово. Хто почне перший? Дозволяю курити і говорити з місця, не підводячись.

— Дозвольте мені інколи підводитись, не висловлюючись, — ледве помітно всміхнувся Абакум, постукуючи цигаркою по скляній попільничці.

Полковник кивнув головою.

— Він схожий на хорта, який довго шукав, але не зміг напасти на слід, — весело засміявся Славі Ковачев.

Абакум не звернув уваги на цей грубий жарт. Але полковник насупився.

— Ви, капітане, ніби вже схопили попа за бороду, — сказав він. — Чи не думаєте ви, що після момчиловської справи вам треба бути делікатнішим?

— О, — вигукнув Славі Ковачев, — момчиловська справа — давня історія. До того ж у ній немає нічого особливого.

— Я не поділяю вашої думки, — сухо зауважив полковник і після короткої паузи промовив тоном наказу: — Говоріть!

Славі Ковачев потер руки.

— Справа ця дуже заплутана, — почав він, як завжди, зарозумілим тоном, — але головні нитки вже в моїх руках. Я докопався до найважливішого і розраховую на успіх. Мій метод простий — не люблю складних гіпотез. На мою думку, чим більш заплутаний злочин, тим простішим повинен бути метод його розкриття. Ось чому в даному випадку я міркував так. По-перше, ящурна епідемія виникла в районі Триграда — у прикордонному районі. В нас є вже досвід у таких справах. Ми знаємо, що ящур з'являється в прикордонних районах не випадково. По-друге, протиящурна вакцина, яку Центр надсилає в заражений район, виявляється раптом непридатною. Знаменний факт. Коли, наприклад, спалахне пожежа на якомусь заводі, що має важливе значення, і наша пожежна команда вирушить туди з порожніми цистернами або з пошкодженими насосами, хіба можна вважати таке явище випадковим? Безперечно, підпалювачі заводу мали зв'язок з тими, хто випустив воду з цистерн і пошкодив насоси. Ці два факти взаємно доповнюють і пояснюють один одного. В справі, яку нам доручили для розслідування, Центр відіграє роль пожежної команди. Хтось з цього Центру має зв'язок з людцями, які поширюють ящур. Такою була в основному моя гіпотеза. Отже, треба було виявити людей, які підтримують зв'язок з іноземними агентурами. Де їх шукати? Звичайно, не серед плановиків і друкарок. Плановики й друкарки не мають справи з сиворотками і ліками. Цими речами