Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Наявність цього сліду вела до іншого, і його треба шукати на подвір'ї, серед бур'яну. Абакум на око визначив напрям та найкоротшу відстань до сусідньої вулички і, пильно вдивляючись, повільно попрямував уперед. Звичайно, в суху погоду важко було виявити сліди, але ряд ознак свідчив, що тут дві-три години тому ступала людська нога. На однаковій відстані жорстка пожовкла трава була прим'ята. Абакум помітив кілька придавлених стебел ромашки, з яких. на місцях зламу сочився сік.

Захов нахилився і почав міряти відстань між місцями, де трава була прим'ята. Вона була коротка — не більше тридцяти сантиметрів. Це означало, що кроки людини, яка пробиралася крізь зарості бур'яну, порівняно малі. Отже, у неї короткі ноги. А короткі ноги бувають звичайно у невисоких людей. У таких людей і ноги, як правило, менші.

Таким чином, Абакум уже мав деякі дані. Приблизно о десятій годині ранку через це занедбане подвір'я пройшла низенька на зріст, худорлява людина з тонкими пальцями і маленькими ногами. Перелазячи через вікно, вона подряпала гострим носком черевика штукатурку з зовнішнього боку, посиділа на підвіконні, потім деякий час побула в кімнаті і так само вибралася назад.

Найвірогідніше, що людина, яка продиралася крізь бур'ян, була жінка, а не чоловік. У такому разі зріст її повинен бути середній, а не низький. Інші прикмети лишалися ті самі.

Тільки-но Захов повернувся в кімнату, як туди зайшов комірник:

— Товаришу інспектор, хтось дзвонить біля входу.

Він вимовив ці слова таємничим голосом.

— Невже? — спитав його пошепки Абакум.

Комірник витріщив очі, і його обличчя знову зблідло. Абакум деякий час мовчки дивився на нього. Знадвору безперервно дзвонили.

— Піди відчини і не бійся, — всміхнувся Абакум.

У кабінет увійшли троє. Попереду простував з чемоданчиком у руці лікар Паруш Аврамов. Коли б не лікарський чемоданчик, важко було б припустити, що це лікар і до того ж фахівець з судової медицини. В елегантному літньому костюмі, у капелюсі і яскраво-жовтому галстуці, в окулярах з позолоченою оправою, поголений до синяви, він більше був схожий на дипломата, на чиновника вищого рангу з Міністерства закордонних справ, щонайменше — на секретаря посольства. За ним ішов капітан контррозвідки Славі Ковачев, недавно переведений з Пловдивського управління в Софію. Він був у вельветових штанах і широкому світло-синьому піджаку, під яким виднілась біла сорочка з розстебнутим коміром. Незважаючи на деяку мальовничість одягу, Ковачев мав трохи наставницький і гордовитий вигляд.

Біля дверей зупинився красень у формі лейтенанта.

Лікар кивнув Абакумові — вони зустрічалися в лабораторії дослідного відділу, — потім, знявши капелюха, поклав його на письмовий стіл, дістав хусточку, з салфетку завбільшки, і дбайливо розстелив її біля трупа.

Поки лікар оглядав покійника, Славі Ковачев відвів Абакума до вікна і тихенько спитав:

— Ви обшукали того — в синьому халаті?

Абакум заперечливо похитав головою.

— Втратили момент, — зітхнув Славі Ковачев.

— Я сьогодні неуважний, — сказав Абакум.

Він запалив цигарку і став дивитися на подвір'я, а Славі Ковачев почав оглядати кімнату. Він теж перегорнув деякі документи в папках, зазирнув у шухляди письмового стола, оглянув килим і стіни. Графин з водою і склянка не випали з його уваги. Він понюхав їх, навіть налив трохи води на долоню і попробував пальцем.

Лікар підвівся, сховав у шкіряний чемоданчик хусточку та інструменти, надів капелюха, глянув на Абакума і знизав плечима.

Славі Ковачев подивився на годинник.

— Товаришу Аврамов, — почав він суворим голосом, — о котрій годині, на вашу думку, ця людина втратила свідомість, і через який час після цього настала смерть?

Абакум і лікар посміхнулися майже одночасно.

— Мені здається, що тут видима смерть настала не зразу, — сказав Славі Ковачев і нахмурився.

— Докторе, — почав Абакум, випускаючи з рота сизий клубок диму, — дозвольте мені розшифрувати думку колеги Славі Ковачева. Він хоче знати, чи були годину тому, тобто тоді, коли я прийшов сюди, ознаки життя в тілі цього нещасного. Ковачев вважає, що я не вжив заходів, щоб своєчасно втрутилась медицина і зробила ін'єкції адреналіну і камфори, штучне дихання, масаж серця тощо, і позбавив медицину останньої можливості якось врятувати, в усякому разі спробувати врятувати життя людини. Ось сенс запитання.

Лікар Паруш Аврамов зняв капелюха. За скельцями його окулярів промайнула холодна посмішка.

— О котрій годині ви зайшли сюди? — повернувся» він до Абакума.

— Об одинадцятій годині сорок хвилин, — спокійно відповів Абакум.

— На жаль, — сказав лікар, переводячи погляд на Славі Ковачева, — було занадто пізно для подання будь-якої допомоги. Бідолашний прийняв отруту на годину раніше — приблизно о десятій тридцять.

— А через п'ять хвилин він був уже мертвий, — Абакум посміхнувся поблажливо, але беззлобно. — Коли б ви пояснили товаришеві Ковачеву, що в даному випадку діяла не якась отрута, а ціанистий калій, то він ні в якому разі не держався б за свою так звану «фатальну» годину. Він, напевно, одразу згадав би, що ціанисті сполуки діють на людський організм миттєво. Припиняючи процес поглинання кисню клітинами, тобто позбавляючи їх можливості дихати, ціанистий калій вбиває весь організм за якихось дві-три хвилини. Так же, товаришу Аврамов? У даному разі типові ознаки отруєння ціанистим калієм цілком очевидні. Коли я прибув сюди, нещасний уже захолонув, він давно перестав дихати. Навіщо ж було здіймати паніку, викликати швидку допомогу? Цей час, товаришу Ковачев, мені був потрібен для зосередженої і корисної роботи, і я використав його дуже добре.

— Але ж є певні правила, яких треба додержувати в таких випадках, — зауважив Славі Ковачев, намагаючись не дивитись Абакумові в очі.

— А я маю звичку забувати про них саме тоді, коли це потрібно, — сухо відповів Абакум.

Лікар кашлянув і взяв з стола чемоданчик.

— Тепер ви можете спокійно