Останнє полювання - Жан-Крістоф Гранже
— Один учень Людвіґа Міса ван дер Рое. Друг сім’ї. Він навіть перевершив свого вчителя, який замислив свій будинок Фарнсворт[13] чи Коронну залу[14] аж у п’ятдесятих роках…
Жінка вимовляла ці імена так, ніби йшлося про щось дуже звичне. Івана ж насилу розібрала прізвище архітектора.
Графиня попрямувала до «вітальні», тобто частини кімнати з диваном кольору вохри й табуретами з сидінням із натягнутих шкіряних ременів. Усе це стояло на пухнастому килимі.
— Юрґен також мешкав тут? — запитав Ньєман, ідучи за нею.
Графиня розвернулася. Вона досі тримала руки в кишенях, що надавало їй кумедного юнацького вигляду.
— Ні. Чого б це? Юрґен мешкав в особняку у Фрайбурзі.
Вона кивнула підборіддям на два табурети: це було не запрошення, а радше наказ. Обоє фліків сіли, не сперечаючись.
— Що ви хочете знати? — спитала графиня, сідаючи навпроти них посеред дивана.
Вона прийняла чітко розраховану позу, сховавши долоні між стиснутих колін і піднявши плечі, немовби зненацька змерзла.
Івана вдивлялася в її чорні очі, у яких, здавалося, от-от забринять сльози. У них була якась текуча глибина, що тримала вас на відстані й викликала запаморочення, немов зоряне небо, по-пуантилістськи детальне і водночас недосяжно далеке.
Тоді зиркнула на Ньємана, щоб переконатися: він уже згубився на цьому Чумацькому Шляху.
8
— Пробачте, що ми змушуємо вас знову повертатися до цих болісних спогадів… — заговорив Ньєман із не притаманною йому лагідністю.
Це вперше вони разом проводили допит, й Івана не очікувала на таку обачність. Невже він пом’якшав із віком? Чи танув, як масло на сковорідці, через вроду графині?
Замість відповіді Лаура фон Ґаєрсберґ вдовольнилася змахом руки, що означав: «Уперед, старий…».
— Коли ви востаннє бачили Юрґена?
— Як і всі, у суботу вдень. Ми обідали з гостями в мисливському будинку. Він там тільки з’явився — й одразу зник. Він ненавидів такі заходи.
— Полювання з собаками? — перервала її Івана.
— Ні, світські прийоми перед ним. Я теж не в захваті від цього, але це традиція, яка дозволяє нам підтримувати стосунки з діловими партнерами та важливими особами нашої землі…
Ньєман повів далі:
— А потім від Юрґена не було жодних звісток?
— Жодних.
— Ні дзвінка, ні повідомлення?
Лаура фон Ґаєрсберґ коротко, майже непомітно всміхнулася:
— Навіщо ви мене про це запитуєте? Відповідь вам відома, хіба ні?
Графиня знала, що їм передали виписку з дзвінками Юрґена.
— У цьому й річ. Востаннє він телефонував саме вам.
— Так і є. Близько третьої години дня в суботу.
— Що він вам сказав?
— Нічого особливого. Хотів дізнатися, чи з гостями все добре. Пообіцяв зазирнути до нас на вечерю.
— Вас не стурбувало, що його нема?
Лаура вийняла долоні з-поміж колін і розкрила їх, ніби квітки лотоса.
— Юрґен мав звичку зникати… але не більше ніж на добу. До того ж я знала, що він буде на полюванні наступного ранку. Він нізащо не пропустив би його.
Івана помітила, що її власна права нога здригається, видаючи знервованість. Вона вже давно боролася зі своїм комплексом маленької злидарки з передмістя. Це була глибока, прихована рана, яка з часом загноїлася і викликала більшість її болячок: злість, ненависть, сором…
— Але в неділю вранці він не з’явився, — хльостко, майже по-садистськи кинула вона.
Лаура звела очі до стелі й заговорила наспівним тоном, ніби хотіла зв’язатися з паралельним усесвітом, усесвітом її мрій, її бажань.
— Я гадала, що він об’явиться в лісі. — Вона стишила голос: — Юрґен любив сюрпризи…
Ньєман перейняв ініціативу, ніби щоб відігнати цю раптову млість, а головне — не дати Івані стати ще агресивнішою:
— А в особистому плані? Він із кимось зустрічався?
Лаура взяла пачку цигарок і запропонувала гостям. Ньєман відмовився. Івана, здивована як самим жестом, так і тим, що в такій хаті можна курити, погодилась.
Жінки неспішно підпалили цигарки, такі собі раптові спільниці. Івана одразу ж переглянула своє судження: графиня виявилася не такою вже й зверхньою, а вона, Івана… що ж, вона була не порожнім місцем.
Вона сіла на своє місце і кілька секунд насолоджувалася смаком тютюну. Зненацька кімната почала нагадувати вірменську церкву: меблі сяяли, мов ікони, а клуби диму виконувати роль ладану.
— Вам мали розповісти про його… екзотичні смаки, — нарешті сказала Лаура. — Але Юрґену відрізали голову не тому, що він ходив у клуби садо-мазо…
— Але він усе одно міг познайомитися там не з тією людиною.
— Ні. Що б там хто не уявляв, це невинне середовище.
Ньєман не став турбуватися про те, щоб погодитись.
— Ви також цим займаєтесь?
— Чим?
— Садо-мазо.
Лаура всміхнулася, цього разу справжньою усмішкою, що виражала щиру веселість. Із кожною хвилиною ця надзвичайна жінка ставала чимдалі ближчою і виявляла свою натуру — не зарозумілу, а навпаки, людяну, теплу, із якоюсь ноткою, що цілковито суперечила її статусу та вихованню. Від цього вона ставала вдвічі чарівнішою… якщо це взагалі було можливо.
— Видно, що ви не місцевий, — відповіла вона.
— Чому?
— Тому що зі мною ніхто не розмовляв так прямо вже… Вже дуже давно.
Ньєман вибачливо вклонився, що нелегко було зробити сидячи.
— Я нетактовний, вибачте.
— Усе гаразд. Ні, я не ходжу до таких клубів. У мене більш… класичні смаки. Брат вважав мене «дрібною міщанкою».
Івана знову заговорила — завдяки курінню вона почувалась комфортніше:
— У Юрґена були вороги?
Лаура фон Ґаєрсберґ встала і пройшлася довкола дивана. За її спиною наливався темрявою хвойний ліс.
— Наша сім’я володіє десятьма мільярдами доларів. Це викликає заздрість, суперництво і будь-яку можливу агресію…
Ньєман з Іваною перезирнулися: вони почувалися йолопами, сидячи на своїх плетених шкіряних табуретах.
Івана також вирішила підвестися і запитала:
— Ви вже отримували погрози?
— Навпаки, усі завжди всміхаються нам на всі тридцять два. Мій батько казав: «Із такими друзями і ворогів не потрібно…»
— Ви почуваєтеся в небезпеці?
— А мала б?
Ньєман і собі встав: справжній тобі балет в Опера Ґарньє.
— Ні у вас, ні у Юрґена немає дітей, — мовив він. — Якби з вами трапилося лихо, хто став би спадкоємцем?
— Наш спадок розділили б між собою інші члени нашої родини, зокрема мої найближчі кузени, Удо і Макс.
Цієї миті Івана вловила Лаурин парфум —
