Саботаж - Артуро Перес-Реверте
– Слухай уважно, – мовив шеф і підняв палець, коли Фалько підійшов до нього.
Здивований, Фалько закліпав очима й роззирнувся довкола.
– Що я маю слухати?
Адмірал не поспішав опускати палець. Обличчя було насупленим.
– Пікер.
– Що з нею?
– Хіба ти не чув? Вона проспівала: «На порозі мого дому».
– І що з того?
– Слова інші. Завжди було: «На порозі борделю».
Фалько глузливо посміхнувся.
– Сеньйоре, в Іспанії панує цензура. Шльондр уже не згадують у романсах. Мораль понад усе.
– Боже милий… Часом я сумніваюсь, чи варто нам вигравати цю війну.
Керівник НІОС, як завжди, був одягнений у цивільне: сірий костюм, парасолька, капелюх. Хоча адмірал був уродженцем селища Бетансос, попелясті вуса й парасолька надавали йому схожості з англійцем. Він оглянув весь бар поверх плеча Фалько й кивнув у бік вестибюля.
– Ходімо прогуляємося.
– Навряд чи вона вам знадобиться. – Фалько вказував на парасольку. – Погода чудова.
Той байдужо відмахнувся.
– Ми, галісійці, не довіряємо навіть рідному батькові. Однією пересторогою більше, одним неприємним сюрпризом менше. За нинішніх часів це особливо актуально. Второпав?
– Второпав.
Здорове та штучне око адмірала критично витріщалися на Фалько.
– Хлопче, для правильної відповіді тобі бракує одного слова.
Посміхнувшись, Фалько одягнув капелюха.
– Уторопав, сеньйоре.
– Ось це мені подобається. А тепер поквапся. Подихаємо свіжим повітрям.
Вони вийшли надвір. Портьє, який стояв під навісом, зняв капелюха й привітався з Фалько.
– Я живу тут два тижні, і цей ідіот навіть не впізнає мене, – незадоволено буркнув адмірал. – Ти приїхав два дні тому, і він кланяється до землі.
– Сеньйоре, треба вміти викликати симпатію. Річ у моїй природній чарівності.
– І в твоїх величезних чайових.
– Так. Це теж впливає.
– А згодом наш бухгалтер порахує твої витрати, збожеволіє від люті й нагримає на мене. Як завжди.
– Поясніть йому, що йдеться про капіталовкладення в суспільні відносини. Я сприяю ефективній роботі нашої військової машинерії. Погляньте на ситуацію під таким кутом.
– Хоч би під яким кутом я дивився на тебе, бачу одне – фізіономію сутенера. У твоєму випадку зовнішність не є оманливою.
Вони відійшли від готелю і рушили лівим берегом річки Урумея в напрямку останнього мосту. На огорожі висів плакат із написом «Батьківщина. Держава. Каудильйо», а вище сяяло безхмарне небо, чия сліпуча блакить стала б до вподоби фалангістам. Один із тих днів, саркастично подумав Фалько, коли Бог відверто демонструє свою підтримку.
– Як поживає Солоґастуа? – поцікавився він.
Адмірал, який скоса позирав на нього, мовчки зробив кілька кроків. Потім невизначено махнув рукою.
– Погодився на співпрацю.
– Став слухняним хлопчиком?
– Точно. Попервах виникли проблеми. Він відповідав нам баскською і навідріз відмовлявся розмовляти нормальною мовою. Euskal gudari naiz[7] і все це лайно.
Фалько скорчив жорстоку гримасу.
– Гадаю, зараз він чудово розмовляє іспанською.
Адмірал зловтішно посміхався.
– Так, Солоґастуа вразив нас своїми знаннями. І це добре, адже він має розповісти багато цікавого. Ми нікуди не поспішаємо. Коли наші інтимні бесіди добіжать кінця, ми віддамо його до рук правосуддя.
– Військовий трибунал?
– Атож! Цей тип думав, що його прикордонні ігри залишаться безкарними. Він не врахував, що шпигунська й контррозвідувальна діяльність нагадує парк розваг: вхід дешевий, але квитки на атракціони коштують дорого.
– Я в курсі. Часто катаюсь на атракціонах.
Адмірал невтомно розмахував парасолькою.
– Необхідно провчити його, – мовив він. – У Більбао мають знати, що їх очікує, коли хвалений «Залізний пояс»[8] не встоїть під нашим натиском. Ці дурні сепаратисти заплатять за масові вбивства в січні.
Вони трохи помовчали. Працівники НІОС знали, що 4 січня, коли франкісти бомбардували Більбао, баскський уряд втратив контроль над ситуацією. Ополченці з анархо-синдикалістських профспілок, яких відрядили до тюрем із метою захисту арештантів, почали масово розстрілювати їх. Гвадарі та ерцаїни[9] не втручалися. Загалом було вбито двісті бранців. На відстані десяти хвилин пішки від штаб-квартири уряду.
– Наразі ми стратили кількох священників – баскських націоналістів, – зауважив адмірал. – Іншим це послужить уроком.
Фалько не втримався від усмішки.
– У Ватикані не повірять, – весело відзначив він. – Вони вважають, що лише червоні мають привілей розстрілювати церковників.
– Саме так. Ти буваєш розумним, якщо захочеш.
Вони пішли вперед, дивлячись на гирло річки та будівлю курзалу на протилежному березі, яку нещодавно перетворили на штаб-квартиру рекете.
– Ця молода карлістка Малена добре виявила себе в Біарріці,– мовив адмірал.
– Дуже добре, – підтвердив Фалько. – Смілива і серйозна дівчина. Непогане придбання для Групи брудних справ.
– Знаю. Візьму це до уваги, хоча фахівці стверджують, що жінки менш професійні порівняно з польовими агентами. Гірше опираються тиску, дають волю емоціям. – Здорове око недобре косилось на нього. – Але ж ти знаєш просту істину: коли йдеться про щось важливе, фахівці завжди помиляються.
– Вона ще не поїхала?
– Ми поселили її в готелі «Ексельсіор».
– На вулиці Ґетарія?
– Так.
– Прикро… Другорозрядний готельчик.
– Звісно. Вона не така знаменита, як ти. Під час війни важко знайти пристойне житло. Крім того, я не хотів, щоб ти був поряд. Надто ризиковано.
Якийсь час вони крокували мовчки. Адмірал крадькома спостерігав за ним.
– Сподіваюсь, між вами нічого не було, – нарешті сказав він.
Фалько приклав праву руку до серця.
– Заради бога, сеньйоре, – заперечив він. – Це ж бойове завдання. Моя професійна совість…
– Не сміши мене. Боюсь поперхнутися. Твоя «совість» не варта виїденого яйця.
– Я мав на увазі професійну.
– Професійна теж нічого не варта. Ти ділиш жінок на дві категорії: ті, кого ти вже затягнув у ліжко, і ті, кого плануєш туди затягти. Дуриш їх своєю посмішкою латиноамериканського звабника. З тобою вони почуваються принцесами чи кіноакторками, не підозрюючи, що тебе цікавить лише те, що нижче талії.
– Ви знову ображаєте мене, адмірале. Я цікавлюсь і верхньою частиною тіла.
– Еге ж. До рівня грудей. Іди в дупу.
На терасах кав’ярень панувала весела атмосфера: військові, жінки, розкішні вбрання. Група німців розважалася в барі «Гурія». Впадали в око офіцерські зірочки на кашкетах із розпізнавальними знаками легіону «Кондор». Фалько кинув допитливий погляд на адмірала.
– Чи правда те, що подейкують про Герніку?
– А що подейкують?
– Ширяться чутки, що червоні не винні в знищенні міста – його бомбардували наші союзники. – Він указав на німців. – Вони, якщо конкретніше. Ось ці гарні біляві хлопці.
Адмірал ковзнув байдужим поглядом по військовим. Здавалося, він їх не бачить і воліє, аби весь світ забув про їхнє існування.
– Раджу не вірити всім чуткам. Тим паче, коли йдеться про таку роботу, як наша. Для нас брехня є мистецтвом.
– Зазвичай я не вірю. Але з’явилася інформація про тисячу жертв і німецькі літаки.
Адмірал знизав плечима.
– Це перебільшення. Коли наші війська увійшли до міста, вони виявили лише сотню загиблих… Винні астурійські динамітники.
Фалько востаннє озирнувся
