Злий - Леопольд Тірманд

Крик не повторився. Зенон не був боягузом, але вже за хвилину відчув вдячність до Марти… Вона думає про нього!

— Якісь рахунки володарів Чернякова! — сказав він з усміхом.

Знімаючи ногу з приступки, Зенон зачепив щось м’яке. Нахилився. Це була клітчаста, набита газетами, велосипедна шапочка.

— Глянь, чи я не казав, — гордо мовив Зенон до Марти. Він вгадав!

Марта вдивлялася в шапку широко розкритими очима. На частку секунди їй здалося: вона щось розуміє!

— Кубо! Кубо-о-о!

Коляико вихилився з дверей в коридор.

На сходах щось прокотилося гірською лавиною.

— Кубо-о-о! Де він, цей…

В кінці коридора з’явилась якась кулька, що швидко зростала на очах і за кілька метрів від Колянка почала гальмувати. Перед ним опинився усміхнений Кубусь.

— Я тут, пане редакторе. В чому річ? Колянко втягнув його в кімнату і замкнув двері.

— Ти, пацане невмиваний… — мовив він з гірким докором.

Кубусь випростався.

— Не буду, пане редакторе, — мовив він, на всякий випадок відступаючи, — присягаюся найчистішою невинпою любов’ю, яку плекаю в своєму серці до вас. Більше не буду. Тільки — що сталося?

— Хлопчику, — мовив Колянко солодким голосом, — хлопчику, сідай. Глянь, я вигодував тебе на власних широких і волохатих грудях. Ще неповнолітнім хлоп’ям ти безтурботно грався під моєю могутньою опікою, свавільно пустуючи серед новинок з промтоварних крамниць, прогулянок по столиці та повідомлень про нові трамвайні лінії й первинки в овочевих крамницях. І що?.. Оце так ти мені віддячуєш? Така твоя любов до того, хто тебе вигодував молоком з дерева пізнання добра і зла?

На двадцятидворічному круглому, веснянкуватому обличчі Кубуся відбилися біль і розпач. Видко було, що він справді зворушений.

— Пане редакторе, — гукнув він, — не кажіть так, будь ласка! Не можна так! Ви ж знаєте, що я, мов скеля, мов бескид біля вас, пане редакторе. Ви завжди можете з довір’ям спертись на мене своїм втомленим тілом… Я готовий заради вас на все, на найвищу жертву, готовий… хай буде, що буде!., готовий негайно побігти по цигарки і навіть, — тут Кубусь затулив очі долонею, звісив голову з виразом муки, — навіть принести чаю!

— Замовкни, — долаючи явне зворушення, гримнув Колянко. — Хай я отямлюсь. Добре, добре, не буду далі мучити таку нужденну особу, як ти. Читав сьогоднішнє «Жицє»?..

— Ні, — відповів Куба безтурботно, — не читав. Я не звик читати зранку нікчемні сторінки нашого конкурента. В цю пору я читаю тільки те, що сам написав вчора. А взагалі, — в голосі Кубуся забриніла зневага, — дивуюсь вам, пане, що ви, така інтелігентна людина, марнуєте ранковий час на читання цієї… газети.

Закрий рота! — гримнув Колянко, — на, читай.

Він подав Кубусеві аркуші ранкової газети «Жицє Варшави». Кубусь з демонстративною огидою узяв газету двома пальцями, але в міру того, як він пробігав очима невеличку замітку, обведену червоним олівцем, обличчя його довшало, з круглого стало овальним, з овального зовсім витягненим і дуже заклопотаним.

— Ну… що ти скажеш? — взявся в боки Колянко, шмагаючи його глузливим поглядом. — Ас репортажу газети «Експрес вєчорни», репортер-іскра, репортер-привид, людина, для якої немає замкнених дверей, журналіст, в лівій кишені якого б’ється пульс Варшави… Очі, вуха й моментальна фотографія столиці…Одне слово — Куба Вірус! І ось оцей Якуб Вірус довідується про щось із малесенької замітки в п’ятій колонці «Жиця»… Хе-хе-хе!

Цей сміх залунав у вухах Кубуся, мов похоронний дзвін. А ясний березневий день раптом потьмарився, затягнувся серпанком жалоби. Він опустив руку з газетою, мов людина, смертельно вражена в самісіньке серце, схилив голову. І враз зірвався, мов опечений.

— Пане редакторе! Присягаюсь вишневими устами отієї новенької брюнетки з відділу торгівлі, отієї, що подобається нам обом — вони не могли здобути ці відомості в швидкій допомозі! Швидка допомога в мене забезпечена, як золото, і неможливо, щоб цей… — Тут Кубусь додав слово, що вкрай дискредитувало названу особу, — щоб цей… не повідомив мене про щось таке… Не знаю, але… хай я буду останнім посмітюхом, а не Вірусом, якщо протягом двох годин ви не матимете…

— Спокійно, шмаркачу, — Колянко набрав менторського тону, — читай уважно, ти, репортерська амебо, а вже потім вирушай на лови. Ти ж бачиш, що тут не сказано, ані коли це трапилось, ані хто подав допомогу цьому потерпілому. Не пишуть, чи його забрано в лікарню, чи в міліції провадиться слідство. Нічого, крім того, що знайдено побитого в руїнах костьолу біля Лазєнковської вулиці. І все. Ти змушений будеш звернутися до колег з «Жиця Варшави», якщо хочеш про щось довідатись…

— Що? Туди? Ніколи! — вигукнув Кубусь драматично. — Моя нога не ступить до кінця днів моїх до цих… бджолярів. Хіба що мені належатимуть з них гроші,— додав він тихше, вбік. — А ви, пане редакторе, надто швидко втратили віру в мене…

Мовивши це, він зник, наче висмоктаний з кімнати невидимим пилососом.

«Чому — бджолярі? — здивувався Колянко, — знову таємниця барвистого стилю Кубуся Віруса. Але ж я навіть не встиг дати йому цього Кіша», подумав він, виймаючи з шухляди щойно куплену книжку. Якщо серце Едвіна Колянка зараз повнилося до когось теплом, то цим кимось був тільки Кубусь Вірус.

Коли сім років тому з’явився в редакції п’ятнадцятирічний хлопець з посинілими від холоду губами, в бахматій одежі, пошитій з американських військових ковдр, Колянко відразу ним зацікавився, його самого вражала ця зацікавленість; снувались над Варшавою повні труднощів перші зими відбудови, зими розтрощеного війною міста. Крізь ці зими Варшава пробивалася, наче крізь нищівний вогонь великої битви за життя.

Колянко з самого початку побачив в очах Кубуся якусь іскру, що збудила в ньому теплий жаль. Хлопець був сиротою, батьків він втратив під час війни. Десь на Західних! землях були якісь тітки чи дядьки. Але родина становила для Кубуся річ другорядну. На першому місці для нього була Варшава. Які інстинкти й уподобання сформували це почуття в житті п’ятнадцятирічного хлопця, вгадати важко,