Злий - Леопольд Тірманд
Сердечно тисну Вашу руку.
Вітольд Гальський».
Марта примружила очі. Її тішили стриманість і тактовний гумор листа, який навмисною наївністю щось маскував, і оце «щось» подобалося Марті найбільше.
Легкий повів тривоги пролинув десь біля її серця. Вона подумала про Зенона, хотіла навіть спитати, чи не залишив він для неї якоїсь записки. Щось просилося на уста, вона вже формулювала думку, коли раптом, сама не знаючи чому, зовсім мимоволі вимовила:
— Як ти себе почуваєш, мамо?
Сказала і прикусила губу. Вона зрозуміла: це вже неминуче. «Як фатум у грецьких трагедіях…» спробувала Марта пожартувати з власних слів.
— Ти знаєш, не дуже добре. — Пані Маєвська скинула окуляри і відклала роботу. — Зо два дні було спокійніше після цих ліків, а сьогодні, в конторі, знов заболіло…
— Здається, знайдено нові ліки проти болів у печінці. — Марта замислено підійшла до вікна. — Боюся тільки, чи випадково не мають вони побічного впливу…
— Можливо. В цих справах завжди треба консультуватися з лікарем. Я ні про що нове не чула.
— Я довідалася про ці ліки лише зараз…
— Зрештою, що там ліки… Людям мого віку треба просто змінювати печінку на нову, а стару здавати в капітальний ремонт, як кажуть шофери.
— А коли б все-таки?.. Щось нове… Ти ж знаєш, мамо, сучасна медицина…
— Люба, я прийматиму все, що ти мені принесеш. Не знаю, чи ти уявляєш собі, який це докучливий біль. Я готова на все, аби тільки допомогло.
— Але я не готова, — прошепотіла про себе Марта і повернулася до матері. Вона стояла так, струнка, граційна, немов вирізьблена на тлі кретонової фіранки. — Суть у тому, що ці побічні впливи стосуються не безпосередньо хворого, мамусю. Але не звертай на мене уваги, люба, бо в мене сьогодні день коверзування, день дурних жартів. А тепер я йду на тренування до Зенона, добре?..
Пані Маєвська одягла окуляри і знов спокійно почала плести. Між нею і Мартою існувала умова щодо таких «днів коверзування». Першим її параграфом було: не дивуватися в такі дні нічому. Цей параграф становив фундамент чудової родинної гармонії і великої взаємної любові.
Вечір був холодний, але приємний. Приємно було йти добре знайомими, любимими вулицями. Марта любила свій район, любила безладно розкидані вілли на Фраскаті, широкий фрагмент ескарпу над Центральним парком, старий, побілений, такий польський будинок колишнього сенату… Вона знала всі тутешні закапелки й проходи. В цьому районі було чисто й спокійно, дуже затишно. Звернула з Вєйської у прохід в будинку сейму, минула міністерство комунального господарства і зійшла Лазєнковською вниз. Затишок району біля сейму уривався досить несподівано — тут скрізь тяглися спортивні майданчики, поділені огорожами з залізної сітки або з товстих прутів. Парк Собєського, в глибині Мисливської — трибуни тенісних кортів, арени і багатоповерхові криті трибуни стадіону Війська Польського, далі темний масив басейну, — все це, сонячне й зелене влітку, справляло зараз гнітюче враження. Порожні темні простори, контури, що танули в півмороці, широкі, безлюдні вулиці, тиша малозалюдненої околиці, яку час від часу порушував тільки шерех тролейбусів, — все це чомусь насторожувало. В самісінькому центрі цього краєвиду стриміли руїни величезного костьолу.
Минаючи руїни, Марта подумала, що тут страшенно неприємно. «Нерви, — додала вона про себе, — просто сліди останніх подій».
За костьолом починався тролейбусний парк. Тихі, темні тролейбуси стояли мирними рядами, мов сплячі гіпопотами. Зараз же за парком заясніли хисткі вогні, з глибини великої площадки долинули звуки вальса «Ковзанярі». Перед високим дощаним парканом стояла купками молодь. Марта полегшено зітхнула.
— Майко! — вигукнув юнак у пальті, з-під якого виглядав зелено-чорний хокейний костюм. — Що це з тобою діється? Я ніяк тебе не дочекаюся…
— Як ся маєш, Зеноне? — Марта піднялася навшпиньки і поцілувала Зенона в щоку. — Мій хлопче, дехто важко працює, не кажучи вже про домашні обов’язки зразкової дочки.
— Ну, праця не ганьбить, — посміхнувся Зенон. — Ходім, трохи погрієшся в нашій роздягальні. Як мама?
Гарний хлопець, цей Зенон. Досить безформний костюм хокеїста не міг приховати його дужу гнучку постать, широкі груди, довгі ноги. На міцній смуглявій шиї сиділа голова молодого гладіатора з чорним, наче різьбленим волоссям і темними очима. Берет Марти сягав йому ледве до плеча.
— З тренуванням, мабуть, нічого не вийде, — заявив він. — Такий балаган на цій новій ковзанці… Знов пустили публіку. Даремно ми й роздягалися.
— Переодягнися. Підемо, посидимо трохи в кав’ярні «Під курантами». Я вже сто років не була в кав’ярні.
— Ні, це не так просто. Тут зараз весь перший і другий склад і дехто з керівництва секції. Має бути якийсь перегляд. Не можу, Майко, зрозумій, я хочу вже цього року раз назавжди покінчити з дипломом. Коли б ти знала, як у нас тепер дивляться на участь у житті секції… Аж страх…
— Дай спокій. Щоб така зірка, як ти, зважала на це, — кинула Марта з легенькою іронією.
— Знаєш… на екзамені не важко згасити й найбільшу зірку, — відповів Зенон з гумором, але видко було, що вій не збирається протестувати проти такої оцінки.
Вони минули повну дітвори загальну роздягальню. Зенон відчинив дверцята в перегородці, яка ділила барак пополам. В другій половині барака стояли шафки для спортивного приладдя, поцятковані тисячами написів, часто дуже непристойних. Тісна просторінь між шафками була наповнена різноколірним причандаллям професіоналів-спортсменів, футлярами, наколінниками, шкіряними панцирами, черевиками, ковзанами, хокейними клюшками. В цьому гармидері сміялися, розмовляли. Молоді зухвалі обличчя поблискували здоровими зубами.
— Сервус, Майко! — гукнув якийсь молодий велетень з засмаглим обличчям.
— Чолом, Антеку! — кинула Марта. — Який ти чорний!
— Помітно?
— Честь, Марто, як ся маєш? — чула Марта ззаду і з усіх боків. — Приходь у неділю хоч сплюнути на лід… Ми
