Злий - Леопольд Тірманд

— Тільки не басом, громадянине, тільки не басом, — з застережливо-глузливою ноткою нагадав юнак з грубою щелепою.

Тролейбус зупинився на Ясній, сліпі вилізли, важко зітхаючи; сусіди дбайливо зсадили їх з приступок, і тролейбус рушив.

— На що це схоже, — обізвався другий монтер, — щоб так нахабно…

Тролейбус в’їхав у рухливий потік машин і прохожих, що сунули на перехресті Кручої й вулиці Відок. З обох боків пролягли довгі, глибокі урвища розритого за охоронними бар’єрами бруку. Внизу лежала темна, переплутана, таємнича арматура каналізаційних труб та кабелів великого міста. Штовханина на перехресті, гудки, вигуки, прокльони шоферів, гуркіт грузовиків, гамір юрби і пронизливі звуки мегафонів з Центрального універмагу — все це гостро контрастувало з напруженою тишею в тролейбусі.

Гальський розпачливо пробивався наперед. «Що мені треба? — думав він гарячково. — Не буду ж я битися…» Водночас його штовхала якась сила. За собою він чув конвульсійні зусилля юнака з барвистим бантиком. Враз пролунав короткий, хрипкий крик:

— Адасю! В рило його!..

Високий із сплющеним носом блискавично зіщулився і, не замахуючись, вдарив плечистого монтера в рот. Водночас низенький з усієї сили шарпнув пневматичні вихідні двері. Щось глухо хруснуло. Рот монтера відразу ж почервонів од крові.

— О боже! — скрикнула якась жінка. Машина заколихалася від раптового поштовху гальм. Гальський буквально відіпхнув даму в сірому капелюшку.

— Прошу пана… так не можна… — гостро почала дама. Але очі її сяйнули блиском, що явно означав: «Як страшенно ти мені подобаєшся!..»

Монтер втиснув голову в плечі, силкуючись звільнити руки з плутанини електричних лічильників, які він тримав унизу. Водій вихилився у вікно:

— Міліція!

Другий монтер істерично кричав:

— Я тобі покажу, ти, негіднику!

Високий відхилив голову, знов змахнув рукою і з великою силою вдарив удруге. Голова плечистого монтера стукнулася об край сталевого прута під стелею, очі помутніли, здавалося, він втрачає притомність. Кондукторка конвульсійно натискала на дзвінок.

Гальський не міг обминути сірого капелюшка і злих, але повних мовчазного признання темноблакитних очей. Хулігани в беретах скочили з машини, але не самі. Разом з ними майнула вниз якась темна постать.

Потім Гальський втратив орієнтацію. Інстинктивним рухом лікаря він простяг через плече елегантної дами руку до монтера і підтримав йому голову: від скроні через усю щоку тяглася набрякла, криваво-синя смуга; монтер не падав, бо його тримала юрба.

«Рана може бути загрозлива», подумав Гальський і раптова лють на частку секунди відібрала в нього свідомість. Вібруючі смуги затремтіли в очах. Він кинувся до виходу, але дорогу заступив юнак з бантиком.

Ззаду за собою Гальський чув вигуки:

— Допоможіть! Рятуйте! Лікаря!..

Гальський брутально штовхнув юнака й повис на приступці— внизу зяяла двометрова яма, попереду — вулична юрба, яка росла на очах. Там, у ямі, на червоних від іржі трубах, лежали нерухомо два тіла в чорних беретах. Їх шиї й підборіддя на очах вкривалися кров’ю.

…Не було часу розмірковувати. Гальський стрибнув назад у машину й вигукнув:

— Прошу дати місце! Я лікар!..

Тролейбус швидко порожнів. Гальський поклав монтера на лавці. Здаля вже линув звук сирени швидкої допомоги, хоч, очевидно, все діялося довше, ніж думав Гальський. Монтер над силу розкрив каламутні, наче масні очі. «Значить, справа не така погана, — зрадів Гальський. — Дядько здоровий і дужий… А я вже боявся, що в нього пошкоджена… — Він хвилину вагався, поки знайшов потрібний латинський термін… — І подумати тільки, міліметри відокремлювали від того, щоб через таку дурницю — скандал у тролейбусі — залишитися калікою на все життя…»

Заспокоєний Гальський знов вискочив з тролейбуса; яма повнісінька була людей, так що поранених вже не було видко. Гальський побачив у юрбі білий халат лікаря швидкої допомоги і мимоволі всміхнувся. Потер долонею чоло і поліз у кишеню по кишеньковий календарик.

«Серед білого дня… — подумав він, — у самісінькому центрі Варшави… Цього ще не було…» Він швидко провів пальцем по сторінках, натиснув на літеру К, розкрив і пошукав серед п’яти номерів телефон, який йому залишив Колянко.

Раптом Гальський підняв голову, відчувши на собі чийсь пильний погляд. На тротуарі, в перших рядах тісної юрби, стояла дама в сірому капелюшку. Побачивши, що Гальський дивився на неї, вона відвернулась і, пробиваючись крізь юрбу, попрямувала до Єрусалимських Алей. Мимовільно, бездумно Гальський провів поглядом її високу, ставну постать в перлисто-сірій пелерині, із срібно-сірим хутром на комірі. Втомленим кроком зайшов до Центрального універмагу й попрямував до телефонного автомата.

Немає міста в світі, де б сніг отак змінював свої настрої, як у Варшаві. Ніде не вміє він так швидко й так безнадійно обертатися на брудне, гнітюче місиво, але ніде й не падає так чарівно, як у цьому місті. Він сиплеться м’яко й безшелесно, вкриває світ пухнатою білиною, що міниться вночі синястими відсвітами на дахах та в скверах, збуджує тугу за минулим дитинством.

Того березневого вечора сніг падав навколо кіоска Юліуша Калодонта, наче в казках Андерсена — беззвучно, рясно й заспокійливо. Була пізня година, і пан Юліуш Калодонт ретельно пакував свій друкований товар, перш ніж вдатися на заслужений відпочинок у лагідному світлі домашньої лампи. Він старанно складав «Проблеми» і «Пшияцюлки», насвистуючи з почуттям «Лети, пташко, високо…» і водночас розмірковував, яка це щиро польська пісенька. І тому велика каменюка, яка зненацька розбила передню шибку кіоска, була для старого приголомшливою, хоч і не болючою несподіванкою. Вона обминула голову Калодонта на кілька міліметрів, з брязкотом розтрощила гасову лампочку, й кіоск оповила цілковита темрява.

Треба сказати відверто, що в першу секунду пан Калодонт зіщулився, заплющив очі. І справді — раптовий перехід з любої атмосфери репертуару хору «Мазовше» до суворих переживань людини, оточеної ворогами в середньовічній фортеці, цілком виправдував таку хвилинну розгубленість.

Калодонт за хвилину отямився, швидко висунув нижню шухлядку і поліз до неї. Та в цю ж самісіньку секунду він ще дужче зіщулився