Злий - Леопольд Тірманд
Чи довго старий сидів у такій позі—сказати важко. Трохи впевненості повернула йому цілковита тиша, яка стояла навколо. Калодонт поправив кашкета і обережненько вистромив голову крізь розбиту шибку. Вулиця була порожня. М’яко падав сніг, на площі Тшех Кшижи снували запізнілі прохожі.
Старий ще на хвилину присів, притримуючи рукою серце, що ніяк не могло вгамуватися. Раптом він здригнувся. Біля кіоска стояла якась постать. Не видко було ні обличчя, ні контурів силуету; ніяк було вгадати — висока це постать, чи низька. І хоча нерви Юліуша Калодонта були зараз у стані цілковитого розладу — рештками здорового глузду він все-таки зрозумів, що невідомий став між ним і ліхтарем так уміло, що затулив собою і без того скупе світло. Це був, проте, коротенький проблиск свідомості в думках Юліуша Калодонта. За хвилину невиразна постать промовила:
— Добривечір, пане Калодонте…
І мужній старий знову впав у якийсь гіпноз.
— Дддобрий вввечір… — пробелькотів він і додав, чіпляючись за рештки самовладання:
— Чим можу ссслужити?..
— Пачкою цигарок і дружбою… — серйозно відповіла постать. Голос був тихий, але звучний, трохи суворий.
— Що-о? Що-оо цце знначить? — пробелькотіли під звислими вусами губи Калодонта. Невпевненим рухом він поклав пачку цигарок перед собою.
— Це значить: я дуже хочу, щоб ми стали друзями, пане Калодонте, — мовив невідомий вишукано чемно. — Я… шукаю друзів, пане Калодонте, і саме подумав про вас. Здається, вчасно… — Калодонтові здалося, що незнайомий зробив жест, показуючи на камінь на одній з полиць. Після цього незнайомий поклав гроші й узяв цигарки. На вказівному пальці руки заблищав мільярдами блисків величезний, чудовий брильянт у масивній платиновій оправі.
За секунду світло впало на здивоване, перелякане обличчя Юліуша Калодонта. Біля кіоска — нікого. Нікого — тільки біла, снігова тиша.
ЧАСТИНА ДРУГА
1
Довгий ряд автомашин стояв біля бензозаправної станції на Польній. За невеличким «Оппелем» великий «ФС Люблін», за схожою на качку машиною «ІФА» стрункий «Стар-20», за міцною «Варшавою» чорний «Шевроле де люкс». Шофери посідали на приступки машин і з смаком курили. Був погожий кінець березня, першим легким подихом весни війнуло у Варшаві.
— Ну й що? — спитав замурзаний хлопець з солом’яного кольору волоссям. — Знов щось?
— Нічого нового, — відповів немолодий сивуватий чоловік у лиснючій від мастила кепці. — Відколи трапилась ота історія на Садибі, у нас нічого нового…
— Чекай, чекай, побачите, — заявив, підходячи, високий худий шофер у розстебнутому кожусі, — не тут, то десь в іншому місці. Побачите…
— Що це за номер? — наблизився до розмовників кремезний шофер у комбінезоні, — я був тоді, коли сталося оте побоїще на розі Відок і Кручої… Що це за номер?
— Холера його знає… — схилившись над мотором, відказав шофер у формі якогось міністерства і повстяних черевиках.
— Але ж фраєри не перестають нападати, — знов обізвався солом’яноволосий хлопець. — Аж страшно їздити вночі!
— Страх — це дурниці, — заперечив шофер у комбінезоні. — Як встигнеш схопити ключа, то не загинеш. Аби тільки вхопити.
— Чому фраєри? — сказав з викликом немолодий шофер. — Звідки ти знаєш, що фраєри? Звідки ти знаєш, скільки їх там?
— Багато, — мовив худий у кожусі. — Напевне, багато. Адже чути то тут, то там… То під Варшавою, то в місті…
— Поки що шоферів не чіпають, — сказав кремезний у комбінезоні, — але як чіпатимуть, доведеться порадитись. Спільно, — це єдиний спосіб…
— Холера його знає, що це за спосіб та який спосіб, — відповів шофер в уніформі. — Нічого не знаєш, це найгірше.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Півкіла цукру, чотири яйця і вівсяні пластівці, — попросила жінка біля прилавка. — Пані, дорога моя, ціп міліції—воно хіба що на ліки, — повернулась вона до сусідки.
— Що там таке знову, кохана пані Ковальська?
— Та знову, знов на Маримонтській.
— Що скажете, пані Ковальська?
— Як дасте мені десять грошів, то дам цілого злота…
— Ось, ось, золотенька моя. А що на Маримонтській? — Хто далі, прошу?..
— Дайте, будь ласка, пані, оцту, дріжджів і порошок для печива…
— Я аж боюся сина пускати, пані дорогенька!
— А скільки ж вашому синкові?
— Двадцять шостий минає, але така якась дитина, нікому не поступиться, тільки б усе сперечався, кидався б у вічі…
— А що там на Маримонтській, пані Ковальська?..
— Та приїхали, побили, покатували та й поїхали.
— А скільки ж їх було?
— Та, мабуть, душ з тридцять.
— Для мене п’ять кубиків Маггі, панно Зосю…
— Дайте, пані, дрібні, бо не матиму здачі.
— А хто їх бачив, цих тридцятьох?
— Ніхто. Приїхали й поїхали.
— І кого це так? Ожехощаків, пані, знаєте? Такі гарні хлопці із сьомого номеру, на Колекторській!
— Гарні вони, гарні, але добре, що їм хоч раз хтось по морді дав… Мого швагра торік мало не забили, паскудники.
— Але ж все одно діти — звідси, з Маримонту, пані Блащикова, як так можна казати? Міліція над ними змилувалась, бо їх побито, а ви їм лиха бажаєте.
— Такий спокійний район був цей Маримонт, а тепер чужі паскуди приїжджають і б’ються!
— Спокійний, спокійний… Як це ви такі дурниці кажете, пані Ковальська, добре мені, спокійний район, як карета швидкої допомоги вісім
