Злий - Леопольд Тірманд

але незаперечним фактом було те, що Кубусь вирішив не виїжджати з Варшави зовсім. Заприсягнувся, що тут його місце, його серце, його майбутнє. І — залишився. Зачепився за редакцію новозаснованої газети «Експрес вєчорни», бігав з різними дорученнями: по кліше до друкарні, по відбитки, за цигарками, за булками, за пивом. З часом він став необхідним атрибутом життя редакції. Всі любили його; більшість — за те, що він не завдавав нікому клопоту, був спритний, вмілий, дотепний, діяльний — справжнє дитя «Експреса». Ніколи він не докучав, ніколи ні від кого нічого не вимагав, завжди був готовий зробити комусь послугу і, щонайважливіше: нікого не обтяжував турботою про себе. Ніхто не сушив собі голови тим, чи Куба спить і де саме, чи Куба їсть і що саме. На теплу турботливу дружбу, саме таку, яка була Кубусеві потрібна, ніхто не мав часу. Ніхто, окрім Колянка. Можливо, скінчилося б на невиразній симпатії й прихильності, якби не Кубусь. Невідомо чому, хлопець дуже полюбив Колянка. Спершу так собі, без підстав — це інші журналісти приносили йому теплі шкарпетки, банки консервів з гуляшем із свинини, дарували йому квитки в кінотеатри й на матчі. Але Колянко з ним розмовляв. Кожну вільну хвилину Куба проводив біля письмового столу Колянка, непомітно прокрадався в кімнату, де той працював, жадібно чекаючи хвилини, коли гомінлива, повна телефонних дзвінків і стукотіння друкарських машинок кімната порожніла, і в ній залягала тиша.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Колись, під час однієї з нескінченних розмов, дивлячись на розчервонілі щоки й бистрі карі очі Кубуся, Колянко несподівано побачив у цих очах щось більше за кумедну, спритну зухвалість і босякувату кмітливість: з-під товстого намулу, здобутого сумним досвідом, переконання в нікчемності й підлоті цього світу, виглядав ясний, повний запалу, юнацький оптимізм. Десь на дні цих очей несміливо поблискували приховані поклади чесності, дружності, чудової, дужої вдачі.

В той день Колянко пішов до книгарні й купив кілька книжок: були серед них Прус і Джек Лондон, Жеромський і Діккенс. Далі події почали розвиватися приголомшливим темпом, хоча й без особливої реклами. Ніхто в редакції навіть не знав, коли Кубусь склав на атестат зрілості й почав працювати репортером у відділі міського життя. Ніхто, окрім Колянка. Перше, ніж хтось встиг зорієнтуватися в тому, що сталося, Кубусь почав здобувати славу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Куба лежав на столі у відділі міського життя, їв булку з ковбасою і швидко переглядав поточну щоденну й тижневу пресу. Колянко стояв біля письмового столу, машинально переглядаючи об’яви, запрошення та зведення.

— Кубусю, — обізвався нарешті Колянко, сідаючи за письмовий стіл. — Слухай-но! Ми як терплячі садівники, що повинні мати пильні очі й чулі руки. Пильнуй, синку — в цю хвилину я кладу в твій мозок воскову табличку, мов чисту патефонну пластинку, без жодного значка, і вирізьблюю на ній перший рівчачок: Дзярський. Міхал Дзярський. Не забувай це ім’я й прізвище і водночас запам’ятай, як воно вимовляється. Тримай очі й вуха широко розкритими і коли б протягом найближчого часу ти про нього щось довідався — запиши це собі старанно на своїй восковій табличці. Я хочу знати про це прізвище та про його власника все, що тільки можуть здобути такі двоє людей, як ти і я. Зрозумів?

Кубусь серйозно кивнув головою. В такі хвилини він найбільше відчував, яке міцне почуття єднає його з Колянком. Він вийшов.

Колянко підійшов до вікна й запалив цигарку. За ущелиною залізничних колій лежала західна Варшава: дахи, рештки руїн, комплекси фабричних будов Товарової, Каролькової, Золотої, Луцької, Гжибовської, Крохмальної вулиць.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Почувши телефонний дзвінок, Колянко здригнувся.

— Це я, Куба, — почув він у трубці.

— Що таке?

— Нічого особливого. Погода кращає…

— Ти дзвониш, щоб мені про це повідомити?

— Ні, не тільки тому. Я хотів вам сказати, що дуже голодний.

— То йди пообідай.

— Саме збираюся за хвилину це зробити. Мені аж пахнуть зрази з кашею.

— Непогано. Дякую тобі за стислу інформацію. Тільки що це мене обходить?

— Правда? Зовсім не обходить? Шкода. Ну, то до побачення.

— Прощай, молодий неробо!

— Ага! Ага! Мало не забув зовсім… Я хотів ще вам сказати, що такий собі пан Міхал Дзярський працює скарбником Варшавського товариства філателістів. Цілую пана редактора в щоку…

— Кубо!.. — По той бік дроту не було вже нікого.

3

Тролейбус лінії № 54 об’їжджає невеличкий сквер за пам’ятником Міцкєвичу й закінчує свою путь серед кам’яних будиночків сімнадцятого століття в північній частині Краківського Передмістя. Тут на нього вже звичайно чекає чимала черга, особливо близько другої години опівдні. Саме в цей час, злегка засапавшись після прискореного бігу, доктор Гальський приєднався до черги й, глибоко зітхнувши, став у самісінькому кінці. Зараз же перед ним стояла ставна, гарна пані бальзаківського віку, одягнена з незаперечною, хоча н надто багатою і демонстративною елегантністю. Вона повернулась до нього і, побачивши стрункого блондина з приємним хлоп’ячим обличчям, в модному, трохи ексцентричному пальті бежово-піщаного кольору, злегка всміхнулася. За хвилину потім за Гальським зупинився невисокий молодий чоловік в брезентовій куртці з хутряним коміром, з-під якого кокетливо виглядав кіноварно-трав’янистий бантик-метелик. Молодий чоловік гриз зацукрений мигдаль, так звані камінчики, і, здавалося, був цілком заглиблений у свої думки.

Широкий, схожий на бочку,