Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Мабуть… — проказав вагаючись. — Власне, це моя вина. Човен затонув вранці, тож я мав досить часу і вдень. Але було багато справ, ну й, зрештою, не хотів би я, щоб хтось нас при цьому побачив.

— Чий то був човен?

— Судді Мрочека, — неохоче відказав Желеховський.

— Гм…

Юнак, сівши, заходився коло балонів з киснем. Капітан мовчав, придивляючись до нього. За кілька хвилин господар підвівся.

— Все нормально. Можемо спускатися. Переодягайтеся.

— Плавки зі мною. — Желеховський зняв мундир і поклав його на ліжку, відстебнув кобуру й почепив її через плече.

— Береш пістолет?

— Він, звичайно, не потрібен, але не хочу його тут залишати. Документи теж заберу.

За хвилину попрямували до маленької моторки, що погойдувалася недалеко від будиночка. Човен рушив.

— Це буде десь навпроти останніх будинків по П'ястівській, якщо дивитися з берега, — сказав тихо капітан.

Юнак кивнув. Вогні містечка віддалялися за їхнім човном.

— Це далеко від берега?

— Кількасот метрів, — капітан вдивлявся в темінь, час від часу озираючись на освітлені прибережні будівлі. — Приблизно отут. Ще метрів п'ятдесят… Глуши, — проказав за мить. — Двигун змовк.

Юнак витяг з-під сидіння сталевий якір:

— Ти правий. Тут буде метрів з десять. Кинемо якір, щоб човен не відплив від нас далеко.

Одягли апарати, ще раз перевірили балони з киснем.

Желеховський натиснув кнопку електричного ліхтаря. Працюючи ногами й лівою рукою, просувався за його променем до дна. Через якусь хвилину став, упираючись у дно — тверде, кам'янисте. Нема… І тут нема… Промінь ліхтарика вирвав з темряви якірну линву від їхнього човна. Із-за. неї випливли чотири маленькі рибки і, приваблені світлом, наблизилися. Махнув рукою. Спурхнули, як пташки. Раптом почув дотик до свого плеча. Оглянувся і крізь окуляр побачив оголену руку, яка на щось показувала. Рушив услід за товаришем.

Моторка лежала перед ними, перевернувшись на борт. Піску тут не було, тому анітрохи не занурилася. Желеховський нахилився над днищем. Знав добре, чого шукати. Ступаючи по слизьких, вкритих водоростями камінцях, обійшов борт човна.

Не тут… Не тут… Нарешті електричний промінь знерухомів. В кормі моторки, на самому дні, якраз під палубою, виднівся круглий отвір. Наскрізьний. Подав ліхтаря товаришеві і сягнув до кишені купальних трусів. Вийняв звідтіль плоский корок від термоса, приклав його до отвору, пристукнув долонею. Назад ледве витягнув.

Обидва знову нахилилися, ніби сподіваючись знайти щось цікаве. Той, хто вигадав такий простий і певний спосіб затоплення човна, напевне, був настільки хитрий, що не залишив по собі жодних…

Желеховський нагнувся ще нижче й простяг руку. Мішок, зав'язаний звичайним шнурком і наповнений… Чим наповнений? Помацав. Відчув щось тверде і схопив мішок обома руками. При світлі товаришевого ліхтаря розв'язав шнурок, засунув руку. Коли випростався й показав, що в ній, промінь раптово застрибав.

Капітан тримав у руці череп, що усміхався до них золотими зубами.

13. ПОЧИНАЮ ГУБИТИСЯ…

Пливли в цілковитій темряві. Желеховський оглянувся. Десь за ними, в глибині сплячої води, лежала затоплена моторка. Але зараз таємничий її вантаж лежав коло його ніг.

Мимохіть нагнувся й торкнувся пальцями грубої, наскрізь промоклої тканини.

Світло портових споруд наближалося.

Через деякий час знову опинилися в будиночку на краю берега.

— Чорт, — буркнув юнак, коли зачинили за собою двері й Желеховський обережно поклав мішок коло ліжка.

— Сам бачив, — капітан зайшовся тихим, невеселим, нервовим смішком. — Скелет на глибині десяти метрів під водою! До того ж, я знаю, чий він…

— Що — скелет?

— Еге ж. Сьогодні говорив про це з двома особами, а потім ще з однією. А от вночі знаходжу його в тому човні. І, як не дивно, мушу тобі зізнатися, що я не вірив в його існування. Не так давно я заглядав у той люк під палубою Мрочекового човна. Нічого там не було, — ще сорок вісім годин тому — між смертю судді і виплиттям тих двох у море. Корка або не було видно в дні, або був увіткнутий настільки міцно, що навколо нього зовсім не протікало. Розумієш, у чому полягав той дотеп?

Поклав корок на стіл. Юнак взяв його й обдивився.

— Мабуть, так: був щільно припасований до днища і прив'язаний нейлоновим шпагатом до палі. Коли човен рушив, шпагат натягнувся і вирвав його. Потім вода почала вливатися через отвір у просвіт між палубою і дном, так що помітити це можна було не відразу, а лише пропливши добрячу відстань від берега. Дуже просто придумано. Хотів би колись зустріти того винахідника, — Желеховський усміхнувся, але очі його зоставалися серйозними, неусміхненими. — Щоб вручити патент.

— Уявляю собі, — юнак почав поволі розчісувати короткого чуба. — Одного лише не розумію.

— Чого?

— Чому той корок не сплив потім на поверхню, а так і залишився на дні? Ти ж на дні його знайшов?

— На дні. Хм, я й не подумав про це, — капітан потягся до корка й почав крутити його в пальцях. — Ясно, — злегка шарпнув. Корок розпався на дві половини. Всередині, у видовбаному заглибленні, лежала важкенька олов'яна куля. — Усе передбачив… Добре опрацьований і досконало виконаний план. Жодного огріха. Аніякої там імпровізації.

— Який план?

— Ба! Якби я знав який, не було б мене тут зараз. Але бачу окремі деталі й починаю пов'язувати їх між собою, хоч, з другого боку, починаю трохи губитися. Не можу зрозуміти, чого б Мрочек мав…

Змовк.

— Що? — перепитав юнак, не приховуючи цікавості.

— Та нічого, я так собі подумав. Щиро кажучи, я не повинен стільки говорити, коли знаю так мало. Спасибі, дорогий. Нікому ані слова.

Юнак мовчки здвигнув плечима, потім скорчив гримасу, показуючи на мішок коло ліжка:

— Сподіваюсь, ти не зоставиш мені цю приємність? Воно можна і в такому товаристві спати, але…

— Заберу, будь спокійний. Не залишив би ні за що.

Вони потиснули один одному руки на прощання. Капітан обережно підняв мішок і легко загойдав ним, тримаючи його перед собою в обох руках.

— Бідний Йорік… — усміхнувся.

— Хто? — юнак звів брови. — Ти навіть знаєш, як його звали? Справді?

— Ну, звісно, що знаю, — капітан ще раз усміхнувся і рушив до виходу.

14. ПРОСТИЙ ПЛАН ЛІКАРЯ МРОЧЕКА

Сиділи одне проти одного в дядьковому кабінеті, в тому самому, до якого увійшли вперше вчора пополудні, нічого не передчуваючи. Галина вже не плакала, лише на обличчі відбились виразні сліди пережитого за останні години.

Мрочек поклав до попільниці сигарету, розгорнув цілу купу недокурків і, прагнучи позбутися тремтіння руки, гасив її незвично довго й ретельно.

— Ми повинні звідси виїхати! — раптом сказав він і підвівся.

— Ти здурів! — зірвалася з місця