Зарубіжний детектив - Єжи Едігей

— Допомогти дізнатись правду — мій обов'язок. Так само, як і ваш, — відповів тихо Гольдштейн. — Не знаю тільки, чи справді зумію вам допомогти, але зроблю все, що в моїх силах.

— Спасибі… — Желеховський затримався рукою на ручці дверей. — І ще є ваша сусідка, Ясінська. Знаєте, вона приховала від мене результати розтину. Дивно, дуже дивно…

12. РИБА, ПРИВАБЛЕНА СВІТЛОМ

Желеховський зачинив за собою хвіртку і хвилину постояв, нерішуче роздивляючись довкола. Потім ступив два кроки в бік мотоцикла, але повернувся і пішов до останньої хвіртки в кінці вулички.

Натиснув на кнопку дзвінка й чекав, розмірковуючи, як краще поставити запитання лікарці Ясінській. Почув кроки в глибині дому, дзенькіт ключів. Двері відчинилися.

На порозі стала жінка років тридцяти восьми. Гарна, з великими блакитними очима, які з виразним здивуванням пройшлися по обличчю Желеховського, його мундирові.

— Доброго вечора, — привітався. — А господиня вдома?

Жінка хитнула заперечливо головою й потім додала:

— Нема. Дзвонила, що прийде пізно.

— Спасибі, — Желеховський завагався. Жінка, було видно, хотіла чимхутчіш замкнути хвіртку, чекала тільки його першого руху. Але капітан не відходив. — Я оце в одній справі, — вагаючись, проговорив. — Можна на хвилинку?

І, не чекаючи запрошення, рушив уперед. Жінка хоч-не-хоч відступила і пропустила його.

Передпокій був яскраво освітлений. Під стіною, на котрій висіла темна картина, що зображувала полювання на слонів, стояли глибокі крісла.

Картина стара й написана з такою експресією, що якусь мить Желеховський вдивлявся в мисливця, що цілився з зарослів у слона… Потім швидко відвернувся від картини.

— Ви квартирантка лікарки?

— Так. Живу в неї від початку.

— Де працюєте?

— В лікарні… — здивовано дивилась на нього. — Я медсестра. Але сьогодні в мене вихідний.

— Ясно…

Не запрошувала сідати, тому стояли одне проти одного. Капітан раптом пригадав.

— Ви, може, та, сестра якої — зам'явся на якусь долю секунди, — померла за таких прикрих обставин?

Мовчала. Лише потім кивнула ствердно.

— Ви знали суддю Мрочека?

— Знала. Давала йому зізнання тоді… в суді, коли…

— А пізніше не бачилися? Він же ваш сусід.

— Сусід, — промовила тихо і непевно.

— Ви що, ніколи між собою не розмовляли?

— Ні! — це прозвучало рішуче й виразно.

— Чому?

Не відповідала.

— Чому? — повторив. — Він же нічого поганого вам не зробив.

— Пані лікарка, — ледь чутно сказала вона, — найкраща людина в світі. Вона не винувата. Я була при операції. Зрештою, на столі лежала моя рідна сестра. Я пояснювала судді. Казала, що обидві ми благали Ясінську. Казала, як це для сестри багато важило. Вона все одно з собою покінчила б, сама зізнавалася про це мені і лікарці. І тоді пані лікарка погодилась. А потім це сталося… Але він не хотів зрозуміти. Йому головне було — папери, а не суд над живими людьми. Не людина — камінь… І якби не те, що у вищому суді були інші судді, які мислили по-людськи, то… Якби вона потрапила до в'язниці, то пропала б.

— Але ж суддя Мрочек не наголошував на тому, що її треба ув'язнити. Отримала покарання умовно, так же? Значить, суд визнав її вчинок тільки як порушення карного кодексу, бо смерть пацієнтки була наслідком операції, зробленої за несприятливих умов. Пішла на риск ради вашої сестри. І не вдалося. А суд, караючи умовно, завжди дає можливість покараному виправитися своєю бездоганною працею, бо ж не замикає його до в'язниці, правда ж?

— Але ж, якби вирок затвердили, вона не могла б керувати лікарнею! Вас тут не було, ви не знаєте, скільки вона зробила для нашого міста! Якби не вона… Зрештою, це я її захищала, я, а моя ж сестра померла! То я б могла її засуджувати, а не захищати. Але захищала! І живу в неї стільки років і… і дуже її люблю, — несподівано закінчила, закривши лице руками й розплакавшись.

— Розумію вас… — Желеховський швидко змінив теїзму. — Правду кажучи, я не в тій справі… Передайте, будь ласка, лікарці, що хочу заскочити до неї в лікарню, щоб вирішити одну дрібничку, гаразд?

— Передам. До побачення.

Підійшла до дверей і розчинила їх. Желеховський, натягши кашкета, козирнув, повернувся і… побачив на порозі Ясінську, котра, очевидно, щойно увійшла.

— Ви тут, пане комендант? — всміхнулася стомлено, трохи вимушено і простягла руку.

— Заглянув на хвильку, бо був тут по сусідству.

— Все та ж сумна справа?

— Так. А ще ваш дзвінок. Теж для роздумів дав поживу, — похитав головою. — Тут не схоже на випадкову смерть…

— Може, зайдете?

— Ні, ні! Ви, мабуть, після роботи стомилися й хочете відпочити. Та й, певно, ще без обіду, еге ж? Я завтра зайду до лікарні, якщо дозволите. Хотів би обговорити з вами цю справу… Гаразд?

— Ну звичайно. Заходьте в будь-який час. До побачення.

Ще одна усмішка. Двері зачинилися за ним. Простував стежкою, посипаною гравієм, що поскрипував під ногами, і роздумував:

«Нащо мені здалися відбитки його пальців? Справді, нащо? Зробив їх тому, що вранці відчув необхідність розслідувати аварію тієї моторки. А суддя ж був…»

Мотоцикл рушив. «Моторка? А так, звичайно…»

Не виїхав на дорогу, що вела до площі, а звернув ліворуч, у бік маленького рибальського порту.

У невеличкому будиночку коло набережної вже світилося. Желеховський зіскочив з мотоцикла, підійшов, постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Високий юнак, вбраний у розхристану на грудях білу сорочку й джинси, підвів голову:

— Привіт, Янеку! Що тебе принесло?

— Нічна пригода… — Желеховський поклав кашкета на стіл, сів і витяг пачку сигарет. — Запалиш?

Юнак захитав головою:

— Щойно погасив. Яка пригода?

— Я ж сказав — нічна. На морі… — він показав на приладдя для підводного плавання, що лежало на полицях. — Хочеш поплавати зі мною?

Юнак кивнув.

— Навіть не питаєш, про що йдеться?

— Сам скажеш.

— Так… Але це тільки між нами, розумієш?

— Ну звісно. А чого міліція спускається на дно моря? Певно ж, не для того, щоб рух регулювати? Риба й сама знає, куди їй плисти.

— Зрозуміло… — Желеховський зітхнув. — Міліція хоче спуститися на дно моря, щоб дізнатися, чого сьогодні вранці затонула одна моторка… Лежить неглибоко, метрів десять від поверхні.

— Може, краще вдень? — Юнак підвівся, підійшов до полиці й почав збирати своє приладдя. — В десяти метрах від поверхні при сонячному світлі і за спокійної води видно чудово. А поночі можемо заблудитись — це раз, навіть добре знаючи, чого шукаємо. І видимості ніякої — це два.

— Візьмемо ліхтаря.

— Але ж це не денне світло. Ти повинен все