Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
І ще волосся на голові сиве.
Тим часом старший чоловік вирізнявся темною кучмою волосся. Ці двоє мовби помінялися головами. Чи принаймні обличчями.
– Так ви по рибу? – запитав кульгавий. – Ще нема, але буде.
– Чому одразу по рибу?
– Бо займаюся рибою, – розвів руками чоловік.
– Узагалі-то мені потрібен Вадим Чотар.
– Здрастуйте вам, – кульгавий зробив той самий привітальний жест. – Але від того, що Вадим Чотар перед вами, нічого не зміниться. Риби нема.
– Ну вас із вашою рибою!
Чотар зиркнув позад неї. Ольга перехопила погляд, повернулася.
– Що?
– Машина. «Опель». Ваша?
– Припустімо.
– А без припущень?
– Моя, – і додала вочевидь безглузду фразу: – Я на ній приїхала.
– Моя на приколі. Диски два дні тому гавкнули. Одразу три, буває. Дороги – яма на ямі, ускочив здуру. Хоч знаю ніби кожну. І, як на зло, тут ніде нема таких. Замовили аж у Києві. Уявіть, поштою чотири дні йтимуть. Зараза, знав би – домовився б із автобусом.
– Нічого.
– Так, буває. Але я знову про рибу. Проїдемося? Якщо інша справа до мене – дорогою поговоримо. Приємне з корисним буває.
Чотар тримався безпосередньо. Але все правильно, як попереджали: він не сприймав Ольгу жінкою. Не виказав жодного, бодай мінімального чоловічого інтересу. Їй не подобалося, коли при першій же зустрічі мужчини роздягають очима й лапають поглядами. Проте щоб зовсім без уваги – її жіночу гордість трошки зачепили.
– До вас направила Таня. Тетяна, з приймальні…
– Та знаю я Таньку дуже добре. – Чотар думав про свій інтерес, ні на що більше не відволікаючись. – Вона в мене вугрів копчених бере, буває. Знаєте, які у нас тут вугрі, на Шацьких озерах? Цимес! – він чмокнув губами. – Я серйозно, рибу маю забрати в кількох місцях. Своєї коптильні нема, та й морочитися… Ну його. У мене ж клієнти, замовлення. Бізнес такий.
Тим часом із душу вийшов старий гімнаст, на ходу обтираючись рушником.
– Машину знайшов, Вадько, не інакше? – гукнув.
– Домовляюся, Назаре, домовляюся.
– Давай.
Спортсмен зник у будинку. Їхні стосунки виглядали Ользі чим далі, тим дивнішими.
– Батько ваш?
– Угадали. Бачте, який живчик. А на мене каже – не в корінь пішов.
– Чого ж так?
– Буває, – схоже, це було улюблене слівце Чотаря. – То їдемо?
– Якщо інакше не вийде поговорити – гайда.
Ольга думала – чоловік перевдягнеться. Але Вадим Чотар лише підтягнув обрізані джинси, узяв велику картату сумку, яка валялася біля ґанку, і закульгав до хвіртки.
Він загнав Барву в глухий кут.
Тепер не уявляла, з чого треба починати розмову. І взагалі не вкладалося в голові, як саме цей дивний, сивий у свої сорок з невеличким гаком кульгавий мужчина зможе стати їй у пригоді.
Або та пані Тетяна щось наплутала – або сама Ольга ще чогось не знає.
5
Чотар спершу керував, показуючи напрям.
Нагоди почати розмову все не випадало. Хтозна, майнуло в голові Ольги, раптом новий знайомий навмисне зволікає. Напевне зрозумів, чого від нього може хотіти жінка на «опелі», хоча б приблизно уявив. Тому й морочив голову своєю рибою.
Так вони перетнули місто з кінця в кінець, виїхали на околицю, зупинилися біля якоїсь непоказної хатинки, однієї з останніх на вулиці. Чотар попросив почекати, вийшов, й Ольга звернула увагу: сама потерпає від спеки, намагається бути в кондиціонованому авто якомога довше, а новий знайомий на пекло за бортом не зважає. Точнісінько як спортивний тато. Час від часу Ольга навідувалася до тренажерного залу, іноді поновлювала ранковий біг підтюпцем. Та щойно починалася скажена спека, вона ставила фізкультуру на паузу. Додаткові фізичні навантаження при температурі плюс тридцять і вище не сприймалися її організмом. Навіть якщо виходила з прохолодної тренажерки, ще й після душу. Усе одно перевести подих до пуття не вдавалося.
Спека шкодила її самопочуттю.
Тож у таку погоду намагалася не робити різких рухів.
Звісно, зараз обставини помінялися, доведеться напружитись. А проте.
Чекала недовго. Чотар вийшов з-за хати разом із низеньким лисуватим дядьком, голим до пояса, у старих спортивках і гумових китайських капцях на босу ногу. Про що говорили, Ольга з машини не чула. Та бачила – чоловіки приязні, на прощання штурхнули один одного кулаком у плече. Щойно Чотар сів у машину, салон заповнив запах диму від свіжого копчення. Скосувавши на пакет, який кульгавий збирався покласти у свою сумку, Ольга гидливо скривила губи.
– Чого ви? Воняє? – простецьки запитав Чотар і підморгнув.
– У мене алергія на рибу в будь-якому вигляді. Яні передалося. До речі, це не така вже й рідкість.
– Ага. Я, наприклад, овочі їсти не можу, – Вадим застебнув сумку. – Хіба картоплю, ну, пару огірків, але з грядки. Роздуває одразу, – він погладив себе долонею по животу, й Ольга вкотре переконалася, що про делікатність і такт тут і не чули. – Тільки якщо у вас із дочкою спадкове, у мене чортзна-звідки. Не від Назара точно.
– Чому?
– Так він же м’яса не їсть, скільки я себе пам’ятаю. Гриби, риба, а найбільше овочі. І не п’є, – додав після паузи.
Пахнуло вже не так сильно, та все одно дратувало й навіть провокувало нудоту.
– А ви? – спитала лиш, аби підтримати розмову.
– Що я? А-а-а! – Чотар широко посміхнувся. – Грішний, грішний. Буває, – і тут же, без переходу, як заведено: – Вас як звати? Не запитав, заморочився.
– Ольга, – відповіла стримано й додала: – Іванівна.
– Слухайте, Ольго, – він пропустив по батькові повз вуха. – Пустіть мене за кермо.
– З якої радості?
– Я тут вам навігатором працюю. Ви ж поговорити про щось хочете? Коли я кермуватиму, балакати простіше, бо дорогу довкола знаю. А то скільки катаємося, тільки й командую: туди, сюди, назад, уперед.
Не хотілося віддавати кермо. Проте логіка залізна. Кивнула, мовчки вийшла з машини. Вадим посунувся на її місце, сіла на пасажирське. Щойно рушили, відразу взяла бика за роги:
– Пані Тетяна порадила вас як фахівця. Кращого в цих краях, – нічого
