Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Прикрутіть трошки звук, я сказав! – гаркнув Кушнірук, на мить утративши над собою контроль, тут же повернув його, порахувавши подумки до десяти, сказав звичним, рівним голосом: – Не доводьте, а краще послухайте.

– Слухаю вас уже сорок хвилин. Але нічого не чую.

– Бо не хочете чути. Чуєте тільки себе. Я двадцять п’ять років служу, і повірте: робота – не мед. Ми тут маємо справу з людською бідою щодня, і кожен вважає свою історію найважливішою в світі. Злочинці себе такими не визнають, особливо ґвалтівники та вбивці дітей. Усі вони теж жертви – обставин чи наклепів. Із кожним хтось зводить рахунки, самі ж вони янголи з крильцями.

– До чого…

– До того, шановна, що ви лише одна з багатьох. До вас приходили з горем, прийдуть після вас. Тільки ви, Ольго, у значно кращому становищі, ніж будь-хто.

– Чому це?

– Мертвою вашу доньку не бачили. Вона лише подалася з дому шукати пригод. Тепер її друг Женя мертвий. На тілі явні ознаки насильницької смерті, я вже бачив висновки експертів. Хоча не мусив. Це не моя справа.

– Хіба вбивство – справа не поліції?

– Поліції, – кивнув Кушнірук. – Тільки, до вашого відома, труп Євгена Заплави знайшли в Шацькому районі. На дорозі. Це майже двісті кілометрів звідси.

– До чого ви ведете?

– Справою займається районне управління поліції. Місцевий карний розшук, розумієте? Там є такий Ярмолюк, до нього звертайтесь. А я керую навіть не обласною, а міською поліцією. Чого ви хочете від мене?

– Справу передали сюди. Це не перший труп, який знаходять недалеко від села Піщане. Бачите, як багато я встигла дізнатися в маленькому Шацьку.

Полковник потер підборіддя. Тепер дивився на Ольгу вже іншими очима.

– Історія справді на контролі. Тільки все одно нею займаються інші люди.

– Не морочте голову, – відрізала вона. – На тій самій дорозі недавно знайшли труп дівчини. Вона зникла, батьки розшукували її. Тому Шацьк радо передав справу сюди, у Луцьк, бо заява зареєстрована тут, – ніготь постукав по столу. – А раніше тіло молодого чоловіка.

– Це все чутки.

– Ні. Євген – третій у серії.

– Та ну вас із вашими серіями!

– Не відмахуйтесь. Бо далі буде ще страшніше. Розкажу вам про прокляту дорогу, на якій гинуть люди. А ще – про упиря.

– Господи, а це що за маячня?

– Може, і маячня. Тільки на шиях усіх трьох жертв знайшли сліди від укусів. Заперечите?

Полковник Кушнірук підвівся, обсмикнув формений кітель. Ольга теж випросталася, машинально розгладила долонями плаття.

– Я обіцяю розібратися, Ольго Іванівно, – промовив він. – Даю слово офіцера з’ясувати, в кого там, у Шацьку, такий довгий язик. Вам повідомили закриту, службову інформацію. На дорогах люди гинуть щодня. Не лише в нашому краї. І переважно – через власну необережність. А оті казки про якихось упирів не відповідають дійсності зовсім. Цілковито, абсолютно. Комусь подобається лякати людей, і я найближчим часом дізнаюся, хто дістане по шапці.

– Це все, що ви можете сказати?

– Так точно. Хоча… Ще кілька слів, аби остаточно все прояснити. Ваша донька Яна не втекла з дому. Не зникла безвісти. Так само, як і Євген Заплава. Вони просто зібралися й поїхали разом у романтичні мандри, наскільки я зрозумів. Навіть якщо ви тут і зараз напишете заяву про зникнення вашої доньки, її все одно не підірвуться шукати негайно. Ні в кого нема доказів, що Яна перебуває на території Волинської області. Більше того, смерть її друга зовсім не означає, що дівчина теж мертва. Раптом вона виявиться причетною до цього? Не дивіться так на мене, Ольго Іванівно. Не треба. Не будіть лихо, поки спить тихо. Чекайте, ваша Яна неодмінно дасть матері про себе знати.

– Це все, чим ви можете допомогти?

– До побачення.

2

Заплави чекали в готелі.

Кумедна парочка взагалі слухала Ольгу Барву. Обоє ловили кожне її слово, і часом здавалося – сприймають її кимось подібним до божества. Ольгу це дратувало, і за інших обставин ніколи б не мала справи з таким розгубленим, не пристосованим до реального життя подружнім дуетом. Вона не любила людей, яких у дорослому віці треба водити за руку. Розкусила внутрішній стан Заплав, щойно побачила й обмінялася кількома репліками. Отримала додаткову причину не бажати своїй Яні такого спілкування, хоч останнім часом донька відбивалася від рук.

Убивство Євгена все поміняло.

Хтозна, думала Ольга, раптом справді погано прочитала Бориса й Галину Заплав. Поговорила з ними тоді вперше й востаннє, не давала обом вставити у свій гнівний монолог хоча б слово, узагалі була в поганому емоційному стані. Що напевне не дозволило оцінити нових знайомих далі й глибше, ніж підказало перше враження. Раптом оця їхня розгубленість, невпевненість у собі, певна дитинність п’ятдесятирічних чоловіка й жінки – від пережитого стресу.

Обоє, як вона вже знала, познайомилися на першому курсі Київського університету. Побралися на третьому, разом пішли в аспірантуру. Залишилися у своїй альма-матер, викладали фізику й жили в зручному, комфортному, затишному мікрокосмосі. З якого час від часу батьків брутально висмикував єдиний син Євген, котрий ще підлітком почав без жодних для того причин тікати з дому. І хоч щоразу блукав недовго чи бодай давав про себе знати, Заплави не могли звикнути до його вибриків. Світ гойдався, земля йшла з-під ніг, вони втрачали точку опори й чим далі, тим більше не могли дати собі ради з усім цим.

На Женю батьки покладали великі надії, поза школою хлопчина майже не мав вільного часу: репетитор за репетитором. Його записували на всі шкільні олімпіади, не зважаючи на предмети. А коли він десь показував поганий, на батьківську думку, результат, з’являлися додаткові заняття з проваленої теми.

Чесно кажучи, від такого життя Ольга так само почала б тікати.

Але мудро мовчала, слухаючи сумну сповідь Заплав по дорозі до Луцька. Про Євгена вона знала від Яни лише те, що її новий друг – талановитий фотограф. Донька навіть назвала його незалежним фотохудожником, який намагається пробитися сам. Тому збирає власне портфоліо, час від часу продає знімки за невеликі гроші і при цьому зміг узяти участь у кількох професійних виставках. Ольга бачила його роботи й чесно сказала Яні: «Дочко, я тебе люблю й поважаю, тільки ж тут нічого особливого. Я теж так можу. І ти». Вирок образив, Яна надула губи й добу не розмовляла з матір’ю. Потім ніби все налагодилося.

До її раптової втечі з Євгеном.

Написала есемес –