Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

– Чому ви так думаєте?

– Дитино, я знаю людей дуже добре. Зсередини, буквально. Для чого йому приводити поліцію? Щоб пояснювати, як кинув тебе напризволяще? Йому простіше зникнути, залягти на дно, забути тебе й це місце, мов поганий сон. Тому залиш надію, Яно. Їж, спи, гуляй, дихай свіжим повітрям. У нас тут унікальне повітря, мала б відчути. Стільки хворих вилікувало, і ще б лікувало, аби не… Добре, відпочивай. Не пробуй тікати, нічого не вийде. У Жені свого запитай.

– Ви про що? Женя ж утік! Самі щойно…

– Тихо, дівчинко моя. Ти почула лиш те, що тобі сказали. Думай, як усе це розуміти. Поки ось води випий, вона в нас цілюща.

Частина перша

Самітник кульгавий

1

Начальник поліції втомився.

Служба ніколи не була легкою, вимотувала вже з перших днів. Та Сергій Кушнірук двадцять п’ять років тому знав, куди йшов та чому присвятить своє подальше життя. Він ніколи не був романтиком. Тоді ще поліція називалася по-старому, звично – міліцією, і за пригодами юнак, котрий недавно демобілізувався з прикордонних військ, туди не йшов.

Причини були прозаїчними: мав змогу отримати службове житло.

Більше ніде гуртожитку не пропонували, а Сергій одружився відразу після армії, тож треба було кудись привести молоду вагітну дружину. Вони обоє сільські, з батьками жити не збиралися, та й село загалом не давало жодних перспектив. Кушнірук побачив це на власні очі. Хлопці-односельці, котрі повернулися з війська на рік, два чи три раніше за нього, за той час, поки він тягнув солдатську лямку, встигли або втекти з рідного села, або швидко деградувати. Для себе такої долі не хотів, тож схопився за першу зручну нагоду – міліція.

Відтоді неспішним і впевненим кроком піднімався службовими сходами вгору. Зубами посад не вигризав, через людей не переступав, та все ж зрісся з системою, став її частиною, грав за правилами й вимагав того ж від підлеглих. Нажив друзів та недругів, як усякий працівник органів; із гуртожитку давно перебрався у свій будинок, приватизувавши й продавши службову квартиру. Жінка мала власний бізнес, почала з перукарні на паях із двома подругами, нині сама керувала чотирма салонами краси. Дружині міліціонера, який до того ж сидить на різних керівних посадах, свою справу просто розвивати хоч тут, у Луцьку, хоч у Києві. Син вчився у Польщі, менша донька цього року закінчувала школу й думала, де краще: у Варшаві, як брат, чи все ж у Києві, а звідти вже за кордон. Словом, життя тривало й не завдавало надмірного клопоту.

Але втому полковник Кушнірук сповна відчув тільки тепер. Йому з головою вистачало своєї роботи. Над кожним начальником завжди є своє начальство, чиє завдання – довбати, морочити голову, вимагати звітів, рапортів і вставляти ґнотики в зад, коли щось не виконується. Він, своєю чергою, так само лив підлеглим сало за шкуру. Звик працювати у такому режимі, щодня вимотувало, проте не втомлювало так, як сьогодні.

Бо жінка, яка пробилася на прийом і тепер сиділа навпроти, поклавши ногу на ногу й прикурюючи наступну цигарку від попередньої, заморила, як ніхто інший. Адже Кушнірук поняття не мав, чого вона від нього хоче. Зате, знаючи такий тип людей, розумів: вона не відчепиться, поки не отримає свого тут і тепер. Якщо ж не отримає, затято піде далі, вище, стукатиме в інші двері. Тоді вигрібатиме вже він, начальник управління внутрішніх справ міста Луцька. І не за те, що жінка пожаліється на нього. А за те, що дозволив їй отак піти й морочити яйця іншим.

– Давайте розберемося, шановна, – зітхнув він.

– Мене звати Ольга Іванівна. Ольга.

У жінки був ледь хрипкий голос. І Кушнірук, дивлячись на неї, намагався зрозуміти: це від природи чи тому, що Ольга Барва так багато курить. Зрештою не витримав, запитав:

– Вам погано не стане?

– Мені вже погано, якщо не дійшло.

– Маю на увазі оце, – він показав на чотири недопалки. – Я три роки, як кинув. Попільницю тримаю для відвідувачів.

– Я відвідувачка.

– Ми ходимо з вами по колу.

– І тому вас цікавлять мої прокурені легені. Ви ж не лікар. – Можна говорити по суті?

– Я намагаюся, пане полковнику. А ви крутите коло.

Ольга роздушила об дно попільниці п’ятий недопалок.

– Якщо вас дратує, поки не куритиму. Аби користь від того була.

Кушнірук нарешті зрозумів, на кого вона схожа. Дика вулична кицька, яку погані господарі викинули, бо нагуляла десь котенят. Вона кілька разів поверталася додому, і тоді кицю завезли в ліс. Там вона не пропала, повернулася в місто й відтоді не давалася людям у руки. З кішкою Ольгу Барву ріднили великі зелені очі й однотонна світло-сіра сукня з короткими рукавами. Ще – довге волосся, забране ззаду в хвіст звичайною простенькою гумкою.

– Якої користі ви хочете? Даруйте, я зайнята людина, у мене не так багато часу. Давайте вирішимо ваше питання. Тільки, повторюся, перейдімо до суті.

– Тоді почнімо від початку?

– Почнімо. Я почну. Ваші родичі впізнали тіло Євгена Заплави. Його видадуть для поховання завтра. Гаразд, я прискорю процедуру, маю таку можливість. Тіло можете забрати сьогодні, до кінця дня. Зателефоную, і…

– Вони мені не родичі. Якщо я привезла батьків загиблого сюди з Києва, це не означає, що ми рідня. Ми взагалі дуже мало знайомі, і стосунки у нас не найкращі.

– Коли так, я відмовляюся щось розуміти. Чого ви хочете від мене?

– Моя донька, Яна. Барва Яна Леонідівна. Ось її фото, – Ольга постукала нігтем по знімку, який поклала на стіл майже відразу, як зайшла.

– Ваша донька пішла з дому разом зі своїм другом Євгеном Заплавою. Це я вже чув.

– І що не ясно?

– До чого тут ваша донька. Ви хочете заявити, що це вона вбила хлопця?

– Я хочу, аби поліція почала нарешті шукати Яну!

Ольга вже зірвалася на крик, лунко стукнувши долонею по столу. Кушнірук лишився незворушним, уперше за три останніх роки зловив себе на думці: закурити б. Заледве стримався, аби не попросити в жінки цигарку. Натомість мовив:

– Ольго Іванівно, весь час, поки ви тут сидите, я намагаюся пояснити вам українською мовою, як у нас усе працює.

– У вас у поліції нічого не працює. А я вимагаю, аби ви нарешті взялися до роботи!

– Не кричіть. Від того нікому не буде легше.

– Так не доводьте! Ви