Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Ту, у якої на рибу алергія?
Або Чотар знущався, або справді був ще простішим, ніж здавався.
– У мене одна донька. Їй двадцять два роки. Дівчина не п’є, не курить, місяць тому закінчила Могилянку. Філологія, германські мови.
– Забагато зайвої інформації.
Уперше за час спілкування Ольга вловила справді серйозні нотки. Чотар говорив, не дивлячись на неї, крутив кермо, спритно оминаючи дорожні ями.
– Чому зайвої?
– Якщо її здоровий спосіб життя або факультет, який закінчила, стосуються зникнення вашої Яни – тоді не зайва.
А так… Не має значення.
– Що ж має?
– Нічого. Тетяна неправильно вас спрямувала. Я не шукаю зниклих київських дівчат.
– Місцевих шукаєте?
– Ніяких не шукаю. Самі бачите, рибою торгую. Забираю її по приватних коптильнях. Потім по неї приїздять замовники. Може, спробуєте наших вугрів? Раптом сподобаються й алергія мине? Клин клином вибивають, буває.
Подумки Ольга повільно порахувала до десяти.
– Ви працювали в карному розшуку.
– Хіба це заважає торгувати копченою рибою?
– Ви якось знайшли викрадену дівчину. Доньку місцевого бізнесмена, прізвище Миронюк. У нього виникли проблеми, на місці магазину хтось крутий хотів щось будувати.
Миронюк уперся, невдовзі зникла донька.
– Багато, бачу, ви знаєте.
– Не так, щоб дуже. Але достатньо. Це було два роки тому. У поліцію Миронюку ходити заборонили, та він і сам не довіряв їй. Зате добре знав вас, прийшов по допомогу. А ви знали тих, хто створив проблеми. І повернули дівчину. Неушкодженою.
– Їй мізинець відтяли, – мовив Чотар глухо. – Верхню фалангу.
– Щоб батько не думав довго.
– Кажете – неушкодженою.
– Могло бути гірше.
– Могло. Тільки все одно я дівчину не шукав аж так. Знав, до кого йти. Пішов. Домовився. Переконав.
– Ага. Розбили одному голову своєю ковінькою. Другому зламали ногу. У коліні.
– Перебільшення. З мене роблять супермена дарма.
– Ви справді не схожі на супермена.
– Отже, розмові кінець. Покатаю вас ще трошки, і йдіть з цим у поліцію.
– Вже була. Відшили.
– Ха! – тепер Чотар кинув на Ольгу швидкий гострий погляд. – Від зміни назви результат не міняється. Міліція відшивала при нагоді, поліція так само спускає на гальмах.
– Ви чим кращий? Зараз відшиваєте мене.
– Я не посадова особа. Пенсіонер. Ще й інвалід, – Вадим ляснув себе долонею по лівій нозі.
– Вам перебили ногу викрадачі доньки Миронюка, – вона говорила, дивлячись перед собою. – Вас викрали і катували, бо ви вийшли на їхній слід. Ваше вбивство не вирішувало їхніх проблем. Вас намагалися приборкати.
Чотар відповів не відразу.
– У Тетяни довгий язик, – мовив нарешті. – Зате ви розумієте тепер, чому я живу сам і далі житиму, хоч мені скоро сорок чотири. Не хочу лишати по собі вдову з сиротами. Оперативник, сищик, у нашому житті одна з найменш захищених професій.
– Хіба працівники органів почуваються так невпевнено?
– Якщо не вміють домовлятися – так. До вашого відома, в сорок років я пішов у відставку за інвалідністю. Капітаном.
– І?
Чотар зупинив машину, кивнув на будинок ліворуч – за ним починалося поле, далі виднілася зелена лісова стіна.
– Мені сюди.
– Чекайте, – Ольга торкнулася його правиці. – Ви пішли у відставку капітаном. Що це значить? Хіба це погано?
– Ольго, дуже часто відставникам підвищують звання на один ранг. Не завжди, але практика часта. Мені теж підвищили, тим більше після історії, яку ви мені зараз нагадали. Тобто, до сорока років я носив погони старшого лейтенанта. З мене пацанва в управлінні тихо сміялася. Думаю, мій статус на службі тепер зрозумілий.
– І ви все одно лишалися.
– Бо сам по собі.
– Ні. Вам подобалося робити брудну невдячну роботу.
– От же ж Тетяна…
Чотар м’яко вивільнив руку, прочинив дверцята.
– Та дослухайте хоча б! – Ольга вже не приховувала відчаю. – Моя донька захопилася таким собі богемним фотографом, Євгеном. У нього шило в задниці, постійно тягне на пригоди. Він підбив Яну податися світ за очі, у мандри.
– Обоє дорослі й повнолітні. Чи дівчину примусили?
– Ні. Вона хоч і зірвалася з місця, не довго думаючи, усе ж поставила мене до відома…
– Стоп. Далі не треба. Ви в поліції те саме говорили?
– Звичайно.
– Склад злочину відсутній. Мають повне право не брати у вас жодних заяв.
Чотар подався вперед, виставив ліву, кульгаву ногу назовні. Ольга знову вчепилася йому в руку.
– Але вже кілька днів я нічого про Яну не знаю! Євгена вбито! Труп знайшли тут, у вас, у Шацькому районі! Недалеко там якесь село Піщане, і…
Вона проковтнула решту слів, побачивши, як змінився вираз його обличчя.
– Ви, власне, чим займаєтесь, Ольго? – голос теж невловимо помінявся.
– У мене два магазини брендового одягу в Києві. Жіночого.
– Освіта?
– Вища. Я економіст. Навіщо вам?
– Бізнесом своїм займаєтесь. З вищою освітою. Ніби мозок правильно влаштований. Ви завжди так переговори ведете з потенційними партнерами – починаєте не з того, що важливо? – Ольга промовчала. – Вас Тетяна не навчила? Відразу б із Піщаного почали. Менше б часу згайнували.
Чотар затягнув ногу назад, захряснув дверцята.
– Поїхали.
– А риба?
Він зиркнув у вікно.
– Ну, коли ми вже тут… Решта почекає. Нікуди вже не запливе. Не зіпсується, бо копчена ж.
6
У садку Чотаря стояв столик.
Його накривала тінь від розлогих гілок старих яблунь та вишень. Сад весь виглядав старим, мовби його намалював провінційний художник-пейзажист позаминулого століття. Жодних фантазій, жодних алюзій, без претензії на модерн. Зате максимально точне, буквальне відтворення часу, застиглого серед фруктових дерев та кущів малини, порічки й аґрусу. Сонячні промені пробивалися крізь густе листя тонкими стрижнями, у їхньому світлі між гілками бриніло мереживо павутиння. Самі ткачі – павуки – не ховалися, мостилися по центру, навіть виглядали виклично: не чіпайте, мовляв, мухами станете. Дрібні мухи теж ширяли скрізь, принципово ігноруючи призначені для них тенета. Основна дорога губилася за двома паралельними вулицями, і тут, у дворі, було незвично тихо для міста. Для повноти картини бракувало глиняного полумиска з фруктами, таці з бубликами й самовара – або закіптюженого чайника, у якому запарювали замість заварки вишневі й смородинові гілочки.
Ользі якоїсь миті здалося: тут уже пахне варом, від запахів приємно паморочиться голова. Корінна містянка, звична до зимових садів та погано доглянутих парків і скверів, не відчувала себе тут у звичному середовищі. Та дискомфорту таке занурення в старий пейзаж теж не створювало.
Вона вмостилася за столом на
