Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Назар кави не п’є. Каже – шкідливо.
– А чай?
– Гілочки заварює. Чи пагінці.
– Я чомусь так і подумала.
Ложечок Вадим не приніс. Ольга відпила зі свого кухлика, погойдала його, аби краще заварилося. Свою каву Чотар поки не чіпав. Витягнув під столом кульгаву ногу, обперся ліктями об стіл.
– Домовимось одразу: у казочки про різних там упирів не вірю. І про дорогу прокляту теж. Але вони є.
– Упирі й дорога?
– Казочки. Причому гуляють трохи більше року. І саме це мене найбільше насторожує. Тому я з вами зараз і говорю.
– Не зовсім розумію.
– Страшилки почали ходити не так давно. Хтозна, раптом вони мають свій, місцевий ґрунт. Тільки ж я не збирач фольклору. Визнаю: раніше міг нічого не чути, бо то не входило в коло моїх інтересів. Але чому історії ожили?
– Не знаю.
– Я теж. Зараз ви дали мені привід розібратися в цьому.
Завітати в Піщане офіційно. Чи легально, якщо хочете. У поліції таки нема підстав заводити кримінальну справу. А ми з вами шукаємо дівчину Яну, яку останній раз бачили там.
Ви мене попросили. Якщо хочете – найняли.
– До речі, скільки?
– Киньте, – відмахнувся Чотар. – Будуть якісь витрати.
Беріть їх на себе. Єдине, чого хочу я, – розібратися нарешті, чому в околицях Піщаного почали знаходити трупи. Також кортить дізнатися, чому в зв’язку з ними заговорили про вурдалаків. Нарешті, там давно коїться щось нечисте. І навряд до того причетна казкова нечисть.
– Може, по порядку?
– Спершу ви розкажіть, – Вадим пригубив кави. – Яна збиралася саме в Піщане чи просто сюди, на Волинь?
– Казала, Женя тягне на Шацькі озера. Багато чула про них, ніколи не була. Нібито він знає, як відпочивати там дикунами. Поставити намети, готувати щось на вогнищі. Романтика, усе таке.
– Звідки і коли ви почули про село Піщане?
– За день до того, як зник зв’язок, Яна обмовилася: Женя надибав зовсім дике місце, без цивілізації. Не знаю, чи правда, але потім донька пояснила, знаєте, соромлячись: його там, на озерах, побили чи просто нагнали якісь гопники. Припускаю, що це правда. Знаючи трохи характер Заплави… покійного.
– Буває, – легко погодився Чотар. – На тамтешні бази відпочинку останні роки повадилися ті, кого обзивають донецькими. Їх видно за кілометр, згодні?
– Я б не стригла всіх, хто з Донбасу, під один гребінь…
– Я не перукар, – відрубав Вадим, знову ковтнув з кухля, кивнув до нього, мовби погоджуючись із напоєм. – Просто є типажі, яких інакше не ідентифікуєш. У вас вища освіта. Наука логіка, згадайте. Не всі донецькі – агресивні гопники. Але ті агресивні гопники, котрих стали бачити тут, – переважно донецького походження. Різницю вловлюйте.
– Вловила. Тільки ж ми відволіклися.
– Згоден. Отже, Євген з Яною подалися в Піщане. Це справді глухий кут, цивілізації там мало. Хоча років двадцять тому місце вважалося козирним, навіть ласим для багатьох. Там, Ольго, у радянські часи побудували біосферний курорт. Санаторій «Затишок». Мікроклімат унікальний, повітря цілюще, поруч заплава, природа – картинка.
Село розташоване дуже незручно, але і це спрацювало на користь ідеї. Місце – тихіше не буває. Нерви лікувати – саме воно. Тому призначався санаторій для начальства. Партійної еліти, туди з Москви апаратників усіх ланок возили.
Ну, з Києва теж. Путівку по блату давали. Місцеві облизувалися.
– Маленький курорт?
– Елітний, у повному розумінні цього слова. Потім Союз гавкнув. Усю ту музику в Піщаному якось утримувати треба було. І тут розташування спрацювало в мінус. Глухий кут, інфраструктура така собі. Великі села поволі занепадали, відоміші курорти накривалися й банкрутіли. Держава ж не справлялася. Потім багаті дещо почали викуповувати, відновлювати. Але до Піщаного руки ні в кого не доходили. Дорога потрібна, транспорт, а там усе незручно, і край, – Чотар покрутив кухоль по столу довкола вісі, цього разу ковтнув більше. – Пийте, Ольго, пийте. Вистигне.
– Нормально. Я таку якраз люблю.
Вона потягла з сумочки цигарки.
– Можете не курити? Хоча б тут потерпіть. Мені все одно, колись теж смалив. Назар не любить.
Ольга знизала плечима, заховала пачку. Її чим далі, тим більше захоплювала історія, у центрі якої вона мимоволі опинилася.
– З того часу Піщане повільно, але впевнено занепадає. Місцеві втомилися вже щось робити, аби затягнути туди людей. Раніше роботу давав санаторій. Тепер заробітчани своїх утримують. До Майдану в Росії, Польщі та Італії працювали, зараз курс тільки вперед, на Захід.
– Самі старі в селі лишилися?
– Чому? Різні є. Мало народу просто. І потім, Ольго, я ж там давно не був. Лише збирав інформацію, коли почалося.
– Ви про смерті?
– І про зникнення.
– Там ще й люди зникають?
– Доказів нема, що люди розчинялися саме в Піщаному. Лише чутки. Ну, і кілька трупів у радіусі села. Євген ваш – третій, здається.
– Поліція цього не визнає. Тобто, серії не визнає, зв’язку не хоче бачити. Але так, третій. Тільки там не все ясно.
– Що саме?
– Наприклад, причина смерті. Я не дивилася на тіло, його батьки впізнавали. Потім обмовилися: голова вся в крові, а за шию хтось укусив.
– Бачите, звідки чутки про упиря, – зітхнув Вадим. – Проте ми мало знаємо. Насправді, зачепили оті казочки. Людей зараз, на жаль, щодня вбивають. Але не кожну наглу смерть пов’язують із проклятими дорогами та лісовими вурдалаками. Тому й насторожився.
– Хто поширює чутки?
– Дуже правильне питання, Ольго. Відповімо – зробимо половину справи. Єдине, що знаю, – хвилю пустили соцмережі. Від кого конкретно пішло, поняття не маю. Кінців не знайти.
– Результат?
– У Піщане й без того не дуже навідувалися. Нині ж село й околиці взагалі оминають.
– Раптом це мета – аби ніхто сторонній туди не потикався? Є ж такі практики залякування.
– Ніколи не думали в розшуку працювати? – Ольга похитала головою. – Ясно, детективів начиталися. Не люблю їх, брешуть усе. Та змушений погодитись: раціональне зерно в тому, що ви сказали, є. Припускаю: казки про вурдалаків та смертельну дорогу роблять Піщане й околиці небезпечними для чужих. Проте для одного окремо взятого місця страшилок забагато. Звідси висновок такий: нагнітати комусь вигідно. І за ним інший, важливіший.
– Який?
