Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

Крапки над усіма ”і” одразу розставив свекор:

- Зараз я вам усе поясню. Олексо, у тебе на твоїх міліцейських холоші які завширшки?

- Ніколи не міряв. Але - хвилиночку! Ну, десь двадцять п’ять сантиметрів буде.

- От бачиш - двадцять п’ять. А тоді, в шістдесят п’ятому хто у таких штанях ходив, одразу заробляв: стиляга! І проходу йому не давали. А бувало й таке, що вели до міліції і там ножицями розрізали холоші аж до коліна. Ходи, мовляв, як усі люди.

- Який жах! Суцільне порушення прав людини. Хоча - хто тоді про ті права взагалі знав? А, до речі, “всі люди” як тоді ходили?

- Тридцять п’ять-сорок. А то й сорок п’ять. Так можна було зняти, не роззуваючись.

- Оце то кльоші! Я думала - тільки моряки у таких ходили.

- У моряків ще ширші були… але куди це ми завернули - не в той степ? Що там, Олексію, далі?

- Далі цей наш містечковий Шерлок Холмс офіційну версію роздвоює і починається, даруй, суцільна галіматня на два голоси.

- Шерифе, ти що на ніч читаєш?

- Нічого, окрім інструкцій з міністерства.

- А, тоді мені все зрозуміло. Бо тут днями в одній дуже незалежній газеті натякали, що у твого найбільшого начальника роздвоєння особистості.

- Маріє, скільки тебе просити: про політику - ні слова! Щоб вона вср…

- Цить! Без цієї твоєї вср…ї політики ти не був би майором. Давай далі, без роздвоєння. Бо зараз обійдусь і без макогона - оцим важким тупим предметом під назвою кулак.

- Ша, ша, ша! Вже ніхто і нікуди не роздвоюється. Викладаю обидві версії: офіційну слідчу і ту, котру розкопав татів приятель, він же автор усього цього… шедевру. З чого починати?

- Як і належить - з офіціозу. Бо перша версія, як я знаю з прочитаних мною детективів, є або остаточно правильною, або стовідсотковою дурнею.

- Умовила - щодо правильності і дурні. Так от, гр. Панченка доправили до місцевої лікарні, де він через три доби помер, не приходячи до свідомості. Щоправда, в стані марення він постійно повторював кілька прізвищ своїх учнів, випускників 1965-го року. І серед них найчастіше - прізвище Рейтаровського Зіновія. Назаре Петровичу, а це що за один?

- Олексію, як кажуть класики, дні ідуть, літа минають. От бачиш - навіть ти вже перепитуєш: а хто такий Рейтаровський. Ну, воруши звивинами, воруши!

- Зараз-зараз… щось таке древнє, сиве і… не пам’ятаю.

І тут до мене дійшло:

- Послухайте, так це ж нам про нього Бебель натякав! Та ще й у вас порадив розпитати. “Скажений комісар” - то це Рейтаровський?

- Саме так. Батько Зінька Наум Рейтаровський, скажений комісар або просто Паскуда. Було в ньому щось таке, що ним навіть його ж партійні начальники гидувати не гидували, але й у гості не запрошували, тільки у президію. І Зінько, оте зінське щеня - весь у тата. Що вони за одні, ті Рейтаровські? Як тобі сказати? Хто вони такі, де вони зараз, хто з них живий лишився? Про найстаршого, котрий Наум, сама тільки зла слава ходить, бо це ж скільки років, як він помер? Дайте подумати…

- А це чи не той самий, яким наші бабусі нас лякали, комісар з наганом? - згадала я. - Так його вже сто років, як прикопали.

- Та які сто, десь так зо двадцять. Довго жив, холєра. Хвастав іще: я ровесник віку, я хрещеник революції! Хоча що він у ту революцію робив і в громадянську війну теж - невідомо. Старі люди казали, об’явився у нас на початку двадцятих - у довгій такій шинелі аж до землі, в будьонівці, з наганом і заходився совєтську власть встановлювати.

- Все, згадала! Я з його синочком колись перемкнулася у випадковій компанії в Києві. Він від мене добряче старший. Пригадую, ще вихвалявся, що батька, мовляв, на одній знаменитій картині намалювали і вона в Музеї українського мистецтва висить.

- Була картина. За радянської влади в кожному підручнику історії її друкували. Називалася “Перший комсомольський осередок на селі”.

- От-от, вона. Зіновій Рейтаровський ще казав, що отой худий у шинелі з червоним бантом, який поперед усіх грязюку місить, то його революційний тато.

- Бреше він, як найнятий. То не його батько, а художника. Вони обидва з наших країв - і той, художників, таки справді і в революції був, і в комсомолі змолоду. А старий Рейтаровський як на кого з тої картини схожий, так на куркульського синка з круглою мордякою і в смушковій шапці, що на тину сидить і насіння дзьобає.

- Темне діло, ця історія. - встряв Шериф. - Зараз уже, напевно, і не добереш, хто насправді кров проливав, а хто на тину сидів і насіння дзьобав.

- Не кажи. Люди все пам’ятають. От коли цей старий Рейтаровський дуба врізав, так товариші з райкому в увічнення пам’яті його іменем вулицю назвали. В наших же Великих Колодах. І що? Таблички рівно один день протрималися. А вночі хтось не полінувався здерти всі до одної, поламати об коліно, скласти перед сільрадою на порозі та ще й припечатати зверху купою свіжого лайна. Начальство вулиці, щоправда, назад не перейменувало, але нові таблички замовляти не стало.

- Зрозуміли натяк. Але ж як не крути, але перші колгоспи у нас у районі таки він створював?