Вовкулаки не пройдуть - Валерій Павлович Лапікура

- Спасибоньки, не треба. Я цього перегною ще в школі наїлася… тату, вибачте. То не про вас і не про ваше викладання, а про підручники з історії СРСР. Мені особисто інше сподобалося. Хочеш, процитую? “І все ж, незважаючи на всі хитросплетіння епохи, примудрилося наше село зберегти свій своєрідний тихий затишок і чистоту, як і колись, після кожного дощу, як яскраво виблискує на сонці численна зелень, що затоплює всі вулиці, а в старому ставу, облямованому очеретом, весело грає риба і так же весело продирається крізь предковічні валуни льодовикового ще періоду наша чиста річечка”.

- Одразу видно, писав і плакав… сліди від сліз збереглися?

- Хіба що на першому примірнику. Тому, який він спалив. Як Гоголь свої “Мертві душі”. І це єдине, що поєднує обох письменників. А, ні, Гоголь, пригадується, теж поїсти любив.

Як і слід було чекати, на цьому місці втрутився свекор:

- Ану, годі знущатися над старшим поколінням! Поживете стільки ж, як він, побачу, що ви напишете: “Заповідаю свою стару кобуру онукові…”. До речі, як онука плануєш назвати?

- Кого?!

- Онука.

- Дядьку Назаре, помилосердствуйте! У мене ще дітей нема, а ви вже з мене за онуків жили тягнете.

- За твоєю роботою мама точно не дочекається від тебе ні її онуків, ні твоїх. Не буде кому й заповіта написати.

Шериф почухав носа.

- Що я напишу, - хмикнув він, - я вже сьогодні знаю. Щось таке, що й зараз щодня малюю: “Труп громадянина Н. лежав у напрямку північ-захід з витягнутими вздовж тулуба ногами”. Або таке: “Підозрілого було підстрелено під час спроби самогубства з мосту”.

- Тьху на тебе, Олексо!

- Навзаєм, Назаре Петровичу!

- Обмінялися люб’язностями. А тепер давай, братику, витягай із цієї графоманії всю, як ти кажеш, доказову частину, а я потім додам свої емоції. Тату, у вас є що сказати? Я здогадуюся, що ви цей рукопис ще до нас перечитали.

- Як казали в мої часи, дорогу - молоді, а старим - повага. Я вже якось потім…

- Ну що, - енергійно розпочав Шериф, - якщо перекласти всю цю, як ти натякаєш, сестричко, дурню на нормальну мову міліцейського протоколу, то ми матимемо приблизно таке: “Такого-то жовтня 1965-го року на розі вулиць Леніна, Жовтневої і провулку Озерний було зафіксовано у стані непритомності громадянина Панченка Григорія Трохимовича, вчителя великоколодівської середньої школи, 1922-го року народження, члена КПРС, ветерана Великої Вітчизняної війни, одруженого, прописаного по вулиці Садовій 9 ес-ем-те Великі Колоди. Первісний огляд місця злочину встановив, що гр. Панченко став жертвою розбійного нападу, в результаті якого йому було завдано важкі тілесні ушкодження, - цитую, - “в район трошки вище потилиці голови”. Як не вмів наш брат мент протоколи складати сорок років тому, так і не навчився.

- Братику, не відволікайся на ліричні відступи, чеши далі!

- Йєс-с-с, міс-с-с! “В результаті завданих пізніше не виявленим важким тупим предметом ушкоджень потиличної частини черепа гр. Панченко Ге-Те ймовірно втратив свідомість на ближче не визначений час між 19.00 і 19.30. Після чого під впливом прохолоди…” Слухай, сестричко, як тобі цей шедевр - під впливом прохолоди?

- Так, кровинко ти моя лягава! Як іще раз зіб’єшся з ритму, то сам втратиш свідомість від ударів тупим важким предметом… тату, можна мені з кухні макогона взяти?

- Все-все-все! Гітлер капут! Продовжую! “Під впливом прохолоди потерпілий прийшов до стану напівсвідомості і доповз до приміщення районної бібліотеки імені Короленка за адресою вул. Жовтнева, два. Дріб один. Де його стогони зафіксувала працівниця…” А це часом не нашої Ганьки мама?

- Вона, синку, вона, царство їй небесне.

- Що ви кажете, дядьку Назаре? А я ж сподівався…

- А ти, синку не сподівайся, а викладай, як то кажуть, у повній відповідності. Бо я точно зараз щось тупе і важке з кухні принесу.

- Ну я ж стараюся, чого ви?… Так, “громадянка така-то викликала зі службового телефону міліцію…” слухайте, вона що - до району подзвонила? В яку рейку?

- А ти хіба забув? У нас до шістдесят п’ятого у Великих Колодах був райцентр. А якщо точніше - аж двадцять років, із сорок п’ятого. І міліція була навпроти стадіону. Там, де зараз отой сірий будинок на чотири квартири для колгоспних спеціалістів. Колгоспу нема, спеціалістів теж, але люди живуть. І то хліб.

- Забув. Зовсім забув. Як кажуть, не знав-не знав, та й забув. Мене, між іншим, тоді ще й у проекті не було. Добре, продовжимо. “Міліція, яка з’явилась о 20.05 виявила гр. Панченка Г.Т. у стані повної непритомності, зодягненого у саму білизну, але взутого, закривавленого, з кількома виразними пораненнями на голові і кистях обох рук”. Так? А коли прийняли виклик? Скільки часу він без пам’яті пролежав? За який час вони оті чотириста метрів проїхали? Чи пішки прийшли? Нічого немає.

- Я здогадуюся, що сталося. Спочатку вдарили, як там написано, “в район трошки вище потилиці голови”, але не дуже сильно. Вчитель встиг рефлекторно прикритися обома руками і далі били вже не аби побити, а щоби вбити.

- Вгадала, сестричко.

- Мерсі за компліман. А от чого я не вгадала, так як це можна людину роздягти, не роззуваючи. От ти пробував коли-небудь зняти штани раніше чобіт? Тобто - його ж знайшли у самій білизні і чоботях. То це як?