Агент №13 - Андраш Беркеші

— Пам'ятаєш, тобі зробилося погано, коли ти побачила мене. З твого боку це була необережність, — сказав Губер, але в його голосі не відчувалося докору. — Підозрілим здалося йому і те, що ти кілька днів уникала зустрічі зі мною.

— Ти ж сам попередив, щоб я поменше попадалася на очі, — відповіла жінка.

— Але не настільки, — з іронією промовив Губер. — Відверто кажучи, мені здалося, що ти зраділа моєму попередженню, бо мала причину кілька днів не виходити зі своєї кімнати.

— І потім ти попередив мене, що в будинку встановлено апаратуру для підслуховування.

— Я не казав, що в будинку. Не перекручуй. Я казав — у цій кімнаті встановлено апаратуру. Після того я кілька годин блукав по набережній, могла б прийти туди. Тричі їздив у Фюред. Ти ж знала, що я піду на кладовище.

Бланка мовчала. Нервово граючись із перснем, вона прислухалася до найменшого шуму і злякано озиралась то на терасу, то на двері.

— Ти впевнений, що цієї апаратури тут уже немає?

— Абсолютно! Так само, як і в тому, що ціаністий калій смертельний.

— То й не дивно: в цьому домі неважко знайти отруту. Останнім часом я постійно ношу її з собою.

— Навіщо? — насмішкувато спитав Губер. — Ти все одно не приймеш отруту. Хіба що підсиплеш комусь. Принаймні спробуєш підсипати.

— Боїшся, що отрую тебе? — запитала жінка і, не чекаючи на відповідь, додала: — Не бійся!

— А я й не боюся. А втім, не забудь: якби зі мною щось трапилось, тебе одразу арештували б. Адже Шалго тебе підозрює. — І він запитально глянув на жінку. — Цілком можливо, що не без підстави.

— Не я вбила Віктора Меннела, — заперечила Бланка. — Хтось випередив мене.

— Отже, ти мала намір його вбити?!

Жінка уважно розглядала візерунки на скатертині.

— Мабуть. Коли він сказав мені про те божевілля, я дійсно ладна була його вбити. Жодної хвилини не вагалася. Тієї ж ночі пішла в кабінет Мате і приготувала дозу ціаністого калію. А наступного ранку поїхала у Фюред і під час сповіді розповіла священикові про свій намір. Бідолаха мало не знепритомнів. Правда, я прізвища не назвала, не сказала й про те, за що я хочу вбити людину. Просто просила відпустити гріх, якого ще не вчинила. Він, звичайно, відмовився. Ось і все. Тепер ти все знаєш.

Губер здогадувався, чому Бланка так докладно розповіла йому про свій намір убити Меннела. Не тому, що їй хотілося вилити душу, ні. Давала йому зрозуміти, наскільки вона рішуча, що не зупиниться навіть перед убивством, колії це буде потрібно. Він струсив попіл з сигари і спокійно промовив:

— Перед моїм від'їздом ми ще про це поговоримо. — Губер гадав, що Бланка протестуватиме, але жінка вдала, ніби й не чула.

— Коли ти їдеш?

— Сподіваюся, сьогодні увечері або завтра вранці.

— І ми більше ніколи не зустрінемося?

— Ніколи. Ти сама просила про це.

— Так… І ти даси мені спокій?

— Я дав слово честі.

— Але ж…

— Не віриш мені?

— Я й сама собі вже не вірю, — вирвалося у жінки.

Губер спохмурнів. Якщо вже й Бланка не вірить йому, то всі його намагання марні. Що в такому разі казати про Шалго? Його, звичайно, можна зрозуміти. А от недовір'я Бланки — це вже зовсім інше.

— Ти якась дивна, — замислено вимовив. — Я видав міліції дванадцять агентів. Найспритніших, найдосвідченіших людей Брауна, Герцога та Єллінека. Кілька хвилин тому виказав Тібора Сюча і Беату Кюрті разом з їхніми мікроплівками. Невже ти не бачиш, що це — серйозно? Я спалив за собою всі мости, життя моє в небезпеці. Хіба це для тебе не докази? Чого тобі ще треба від мене?

Жінка похнюпилась. В уяві її спливли спогади, гіркі й болючі.

— Я вірю тобі, — тихо сказала вона. — Тільки… оті згадки… від них не сховаєшся. Знаєш, скільки я настраждалася… — В очах у неї блиснули сльози. — Ні, ти не знаєш, — прошепотіла вона. — Не можеш знати!

Губер простягнув руку, щоб торкнутися руки жінки, але вона відсунула її.

— Повір, Бланко, — промовив він з глибоким співчуттям, — я не хотів завдавати тобі болю. Я просив твоєї допомоги, виклавши тобі самі факти. Ти допомогла мені, і я вдячний. Але повір, я не знав, що все це так обернеться. Не слід було б допомагати мені.

— Я не про це, — заперечила жінка, гірко посміхнувшись. — Я сама погодилась допомогти. Ти кажеш, що не просив про це і виклав мені лише самі факти. Невже ти не знав, що для мене досить і того, що я готова була заради тебе і життям пожертвувати? Ні, ти це добре знав. Мусив знати, бо почуття мої тобі відомі. Знав і те, що п завжди була віддана тобі всім серцем і душею. Правда, ти не вимагав цього, а приймав як належне. Я нікого не маю права звинувачувати. Сама обрала цей шлях, і якщо настане час розплати, а він настане, то заплачу за все сповна. А тепер я дуже втомилася…

Губерові гірко стало в роті від сигари, він загасив її і сумно глянув на терасу. Так, Бланка сказала правду.

— Після смерті Грети я благав тебе приїхати, — тихо сказав він.

На обличчі жінки відбивалась внутрішня боротьба.

— Це правда. Ти мене кликав.

— Я молив тебе приїхати…

— Але ж ти знав, що я не можу покинути Мате і сина. До того ж у мене ще було трохи й гордості, крихти якої тримали мене досі на світі. Хтозна, чи вистачить її до завтра…

— Ох, ця вже мені гордість! — розсердився Губер. Здавалось, він втрачав самовладання. Хотів щось сказати, але жінка перебила його:

— Тепер уже