Агент №13 - Андраш Беркеші

— Але ж погодився, чи не так?

— Погодився. Мені, відверто кажучи, шкода цієї людини.

— Але що він там робить цілими днями з дівчиною?

— Напруж трохи свій мозок і догадаєшся сам, — відказав Шалго.

— Гм. З ранку до ночі? — здивувався лейтенант, — Що вона, та дівчина, залізна?

— Цього я вже не знаю. Помітив тільки, що Тібор Сюч не виглядає дуже втомленим. А втім, вони час від часу ходять на пляж.

— Треба було їх звести з Салаї. Чомусь мені здається, що то була б цікава сцена.

Шалго розплющив очі.

— Шкода, що не подумали про це раніше. Салаї хитрий. Він не все нам розповів. Приховав щось дуже важливе. Не завадило б і нам знати про те. Треба його примусити говорити. — Шалго позіхнув. — Давай спробуємо поспати. Іди до кімнати, бо ще простудишся. Холоднувато стало.

Фелмері підвівся.

— На добраніч, дядечку Шалго!

Наступного дня на дачу Таборі прийшли Тібор Сюч і Беата. Двері їм відчинив сам професор і провів до вітальні.

— Ми хотіли б поговорити з паном Губером, — сказав Сюч.

— Гаразд, зараз я скажу йому, — і Таборі показав на стільці. — Сідайте.

Увійшла Бланка. Сюч відрекомендував їй себе й Беату, і вони сіли.

Бланка довго вглядалася в обличчя вродливої дівчини.

— Я десь уже вас бачила. Ви були в нас раніше?

— Кілька днів тому, — підтвердила дівчина. — Я шукала пана Меннела.

— Отже, я не помилилась. Ви вже знаєте про нещастя?

— Так, — сказав Сюч і підсунув ближче до себе спортивну сумку.

— В день трагедії ми з ним разом снідали. Якби ви бачили, який у нього був чудовий настрій! — вигукнула Планка.

— І не гадав, бідолаха, що його чекає, — відказав Сюч.

Увійшов Губер, а за ним Таборі. Професор познайомив гостей з німцем і разом з Бланкою вийшов.

Губер підозріло поглядав на молодих людей.

— Сідайте, будь ласка, — сухо запропонував він і, почекавши, поки вони сядуть, сів і собі. — Я слухаю вас.

— Вибачте, що потурбували, — почав Сюч. — Але ми змушені були прийти до вас. — Він вийняв з кишені конверт. — Кілька днів тому одержали від Віктора Меннела лист. Ось він. Це офіційний лист від фірми «Ганза» за підписом Меннела.

Губер узяв лист і глянув на печатку та підпис.

— Так, — кивнув він головою, — це дійсно рука Віктора Меннела. — Він пробіг очима Лист, і на обличчі його відбилася напружена думка. — Мені нічого не відомо про викладену тут пропозицію, — сказав і глянув на Сюча. — Наскільки я зрозумів, ви ремісник і займаєтесь художніми виробами?

— Так, пане, — підтвердив Сюч. — Пан Меннел доручив мені виготовити колекцію ґудзиків за народними мотивами.

— Колекцію ґудзиків? — підвів брови Губер, вражено глянувши на Сюча.

— Чому це вас так дивує? Модні ґудзики — це зараз дефіцитний товар, особливо коли йдеться не про серійне їх виробництво.

— І ви підготували цю колекцію?

— Звичайно, пане. Кілька повних серій. — Він вийняв із сумки картонки з прикріпленими до них ґудзиками. — Будь ласка. Кожний зразок своєрідний, і в тому його цінність. Ось доручення фірми «Артекс», у ньому вказано, що я можу передати ці зразки особисто представникові фірми «Ганза».

Губер з цікавістю розглядав ґудзики.

— Неймовірно! — промовив він. — Я й гадки не мав, що наша фірма, крім усього іншого, займається ще й модними ґудзиками. Звичайно, вони гарні, зроблені зі смаком. Проте мушу вам сказати, що мені не доручали вирішувати це питання. Так, так. А яке у вас до мене прохання?

— Щоб, згідно з домовленістю з вашою фірмою, ви прийняли цю колекцію і розрахувалися з нами за неї.

— З задоволенням. Але я можу переказати ці п'ятсот доларів лише на рахунок фірми «Артекс».

— Вірно, пане. Повідомте «Артекс», що прийняли ґудзики від Тібора Сюча, і попросіть їх виплатити мені належну суму.

— Так, це, здається, буде найкраще. Почекайте, я дам вам офіційний документ про це.

— І ще п'ять тисяч доларів готівкою або чеком, — спокійно додав Сюч.

Губер вражено подивився на молодого чоловіка.

— П'ять тисяч доларів? Крім тих п'ятисот?

— Так, пане.

— За ці ґудзики? Ви жартуєте!

— Ці зразки, пане Губер, — упевнено промовив Сюч, — принесуть фірмі «Ганза» не менше, як сто тисяч доларів зиску.

— Облиште жарти, — перебив його Губер. — Вони що, з золота чи платини? Якщо не помиляюсь, ґудзики із звичайного бурштину, кераміки та скла. П'ять тисяч доларів! Ви що, молодий чоловіче! До речі, де ви живете?

— В Угорщині, — спокійно відповіла за Тібора Беата, яка досі сиділа мовчки. — Але сподіваємось, що вже не довго нам тут бути.

— Пане Губер, — проказав Сюч, підозріло поглядаючи на німця. — Невже ви й справді не знаєте, про що йдетеся?

— Я знаю лише те, що ви маєте мене за дурня, — сердито відрубав німець. — Я вам не американський турист і не збираюсь купляти у вас ні Балатону, ні абатства Тігань, ані цих гудзикив. Принаймні за п'ять тисяч доларів — ні.

— Вибачте, — сказав Сюч і взяв із стола картонку з поміткою «А-І». Лезом складаного ножа він зрізав з картону один ґудзик і роздвоїв його. Потім вийняв із сумки щось схоже на мікроскоп, видобув голкою з однієї полонини ґудзика якесь ледве помітне зернятко і поклав його під окуляр мікроскопа. Глянувши в окуляр, покрутив щось і сказав: — Будь ласка, пане Губер, придивіться! Якщо не досить чітко, покрутіть верхню рукоятку.

Губер схилився над мікроскопом.

— Якщо не помиляюсь, це база для запуску