Агент №13 - Андраш Беркеші

— Фантастично! — захоплено вигукнув лейтенант, коли плівка скінчилася. — Це була чудова робота, тітонько Лізо! Не заздрю Брауну, тим більше не хотів би бути в шкурі Губера. — І він замислено глянув на Шалго.

Старий саме витирав ноги і важко кректав, обличчя його розчервонілося. Тим часом Ліза винесла миску з водою, віднесла на місце і магнітофон. Повернувшись, стурбовано подивилась на чоловіка, не розуміючи, чому він так довго мовчить.

— Все-таки мені дивно, — промовив лейтенант. — Якщо Браун підозрював Губера, чому він направив його сюди?

— Доведеться запитати в нього самого, коли трапиться нагода, — пожартував Шалго, взуваючи домашні тапочки. — Причин може бути багато. Одна з них — та, про яку говорив Герцог: його хотіли позбутися тут, в соціалістичній країні.

— Знаєте, про що мені б іще хотілося запитати в Губера?

— А саме?

— Коли він знав про апаратуру для підслуховування, то чому мовчав або принаймні не вивів її з ладу?

Шалго докірливо похитав головою.

— Необдумане запитаня. Якщо Губер чесний і має щирі наміри, то апарат йому не заважав; коли ж ні, то це йому було на руку, бо давало можливість ввести нас в оману. Мені ж здається, що Губер якийсь час таки не знав, що його підслуховують. Тут важливіше інше: для чого він привіз із собою креслення вілли, яку хоче збудувати в Баварії? І навіщо йому була ота вілла, якщо він вирішив утекти?

— Так, це справді дивно. Та, може, це не Губерове креслення, а Меннела? Можливо, і знайшов його серед документів Меннела? — міркував уголос лейтенант.

— Тоді чому він сказав Герцогові, що то його креслення? Навіщо взяв на себе зайву брехню? Якщо ж це креслення Меннела, то можна припустити, що між цим є якийсь взаємозв'язок. Ну, скажімо, це креслення того будинку, де німецький офіцер сховав награбовані коштовності. Якщо це так, то зрозуміло, чому Губер збрехав Герцогові.

— В такому разі Губер бреше?

— Можливо. Завтра ми і на це запитання одержимо відповідь, — сказав Шалго. — Із самого ранку візьмемось до роботи. А зараз подзвони у Веспрем, щоб на вісім годин ранку надіслали сюди найкращого свого фахівця по дактилоскопії.

Після телефонної розмови з відділом кримінальних справ Фелмері поголився, прийняв ванну і ліг спати, але був такий збуджений, що заснути не міг. Стало душно, скинув з себе ковдру, але й це не допомогло. «Так не годиться, — подумав. — Якщо не висплюсь, завтра не зможу як слід працювати». Він тихенько встав з ліжка, навшпиньки підійшов до стола, взяв сигарети із запальничкою і вийшов на терасу. На превеликий подив, Шалго теж був там. Він лежав на розкладушці й курив сигару.

— Що сталося, сипку? Чому ви не спите? — запитав. Лейтенант сів у гамак і глибоко вдихнув свіже, п'янке повітря.

— Жарко, — поскаржився. — Скажіть, чому ви звертаєтеся до мене то на «ти», то на «ви»?

Шалго мовчки випускав з рота дим. Від озера долинало шелестіння очерету й ритмічний плюскіт хвиль.

— А біс його знає, — знизав плечима старий. — Як мені спаде на думку. Яке це має значення! Котра зараз година?

— Скоро світатиме. — Фелмері глянув на годинник. — Без десяти три. Вже й спати ніколи…

— Хто твої батьки?

— Батько поліграфіст. Спочатку був складальником, потім закінчив Червону академію, працював на різних посадах. Рік навчався у Лейпцігу. Тепер начальник виробничого відділу. Непоганий старик. Одну тільки має ваду: боліє за футбольну команду МТК. Ну, а мати працює на комбінаті «Медікор», що на вулиці Ваці. Економістом.

— А брати є в тебе?

— Ні, є молодша сестра. Цього року одержала атестат зрілості. В університет не потрапила, наступного року знову хоче поступати. Поки що працює в друкарні. Мріє стати журналісткою. Даремно це, я гадаю, але от вбила собі в голову, і ніяк її не переконаєш. Правда, пише вона непогано. І взагалі порядна дівчина, хороший товариш. Можна вас про щось запитати?

— Будь ласка, що за церемонії!

Фелмері обернувся до старого, намагаючись побачити його обличчя, але в пітьмі видно було тільки неясний силует.

— Коли ви надумали стати контррозвідником? І чому?

Вогник сигари на мить вихопив із темряви лице старого.

— Чому ти про це запитав?

Лейтенант розповів, як у розмові з Ілонкою і з Казимиром йому стало боляче, коли ті назвали його мисливцем за людьми.

— Не карайся цим, — відповів старий. — Є люди, яких однаково не переконаєш. Колись наша професія стане непотрібною. А поки що без таких, як ми, не обійтися. Ти запитуєш, чому я став контррозвідником? Просто у свій час іншої роботи не міг знайти. Спочатку виконував дрібні доручення, а згодом, через багато років, став «мисливцем за людьми». Коли було оголошено боротьбу проти комуністів, ми саме і були «мисливцями за людьми». Звичайно, я теж не відразу розібрався що до чого. Та згодом таки зрозумів. Ось так я й потрапив по той бік фронту.

— Як і Губер?

— У цьому я ще не певен. Я вже двадцять п'ять років працюю на соціалізм, а Губер лише зараз перекинувся до нас. Завтра у Фюреді постараємося в цьому розібратися. Доведеться знайти у відділі архітектури й будівництва креслення всіх вілл, збудованих перед війною, і порівняти зі схемою Губера. Потім обстежимо весь район вулиці Балваньош.

— Чимала робота, — зауважив Фелмері.

— Безперечно. Але ж ніщо не дається легко. Звичайно, тим, які сумлінно ставляться до роботи. Зрозуміло, «мисливцю за людьми»?

— Зрозуміло, — посміхнувся лейтенант.

— Біда в тому, синку, що втомився я страшенно, — поскаржився старий. — Та й мозок уже працює не так, як колись. Приміром, я й досі не розумію дечого в цій справі.

— Проте багато ми вже вияснили! — заспокоював його Фелмері. — А коли знайдемо креслення вілли, нам удасться вияснити ще більше. Ви розмовляли з Тібором Сючем?

— Так. Хлопець він з гумором. Я боявся, що й слухати це захоче про мою