Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Знову коробка підлітає вгору. Цього разу на поверхні «білий халат». Що ж, цілком імовірно… В нього обличчя наївного упертюха, по-дівочому вродливе. Гордий, потайний мовчун. Розмовляє короткими різкими фразами. Нічого зайвого, порожнього. Захищається мляво, неохоче. Схоже, що в Марту закоханий по вуха. Звісно, якщо в твої двадцять років тобі віддається така розкішна дама… Це не походи на морозиво з першокурсницями. Але це й злам, навала не тільки почуттів і відчуттів, а й випробувань. Саме так — випробувань. А він, цей амбіційний хлопчак, ще й конкурента мав під боком. Нехай законного, але…
«Приведіть студента», — наказую черговому.
Увійшов, одразу з порогу схвильовано заговорив:
— Я знаю, звідки кров на халаті. Сливака в морг відвозила п'ятнадцята бригада?
— Звідки тобі це відомо?
— П'ятнадцята доставляє травмованих, потерпілих… ну й трупи. Їм за це навіть доплачують, — усміхається запаленими від безсоння очима.
А далі викладає таку незбагненну версію, що прикрасила б найвитонченіший детектив. І найдивовижніше в ній те, що це могло бути реально. «Безглуздя правлять світом, — вигукував Іван Карамазов, — і без них не могло б нічого статися…» Щиро кажучи, я навіть остовпів на хвильку: або цей хлопчак воістину артист, або я став тугодумом після низки справ про крадіжки мобілок і мопедів. Нарешті оговтався.
— Тоді як бути з «чебурашкою»? — питаю. — Вона ж з'явилася під час першого візиту. Таким чином твій халат мічений, обміну бути не могло.
Він сів, як підкошений. Щоб дати йому трішки отямитись, я почав поливати кактуси на підвіконні. В кабінет зазирнув Баранов.
— Я на секунду, товаришу майор. Це дуже важливо.
Поклав на стіл перегнутий навпіл аркуш і хутко вийшов.
Але двері, як це часто буває з нашими дверима, не зачинилися.
Дмухнув протяг, і я побачив, як щойно принесений папірець метеликом злетів зі столу і влігся студенту прямісінько на коліна, в які той якраз втупився посоловілими від безпорадності очима. Тієї миті обличчя його побіліло, як папір, а губи затремтіли. Я підійшов ззаду і прочитав каракулі Баранова: «М. Сливак зізналася, що це вона вбила чоловіка. Сама».
— Неправда, неправда, — істерично зашепотів студент. — Це я вбив, я…
— З її допомогою, — додав я.
— Ні! Вона до цього не причетна. Я сам, сам. Чуєте?!
«Жнивний на зізнання день, — подумав я. — Але двоє незалежних один від одного вбивць при одній жертві — це занадто».
— А якщо я не повірю тобі, хлопче?
— Як це — не повірите? — здивувався він.
— А отак, візьму й не повірю. Та ще й відпущу тебе здавати свої заліки.
— Які заліки? А кров на рукавах мого халата! Хіба вам цього мало?
Так і сказав: «Кров на рукавах…» Тоді я засумнівався всерйоз. Цей упертюх гадає, що в убивць заюшені кров'ю обов'язково рукави.
— Чому ж ти не змив цю кров? — поцікавився я.
— Не встиг поміняти халат, — буркнув студент.
— Гаразд, — примирливо сказав я. — Ходімо.
— Куди? — запитав насторожено.
— Ходімо, покажеш, як усе це було.
Я глянув на сірникову етикетку з химерною вазою. «Отже, знайшла спосіб заплямувати халат невинного хлопця…»
Друга половина дня мала пройти в слідчих експериментах. Однак вони завершилися набагато скоріше, ніж я сподівався. Замість експериментів розігралися спектаклі. Студент розгубився одразу ж, як тільки йому запропонували вибрати з чималої колекції ніж. Показав на фінку Бели Цигана, котрий уже чотири роки мотав строк. Далі, перехопивши іронічну посмішку Баранова, показав на вила-трійчата, приперті до дерева. А відтак взагалі відмовився давати будь-які свідчення. А Марта… Марта похмуро заявила, що штрикнула чоловіка в груди. Коли попросили уточнити місце, вона коротко мовила: «В серце». Я пояснив, що кривим ножем не так уже й просто простромити серце, легше розпороти живіт. Вона швидко кивнула, мовляв, так воно й було. Тоді я сказав, що ні на животі, ні на грудях у Сливака не виявлено ран. Жінка важко вдихнула повітря, завмерла в нервовому дрожі, і я помітив, як з кутиків її очей ковзнули два вологі шнурочки…
Вечоріло. Я сидів у саду самотиною і ні про що не думав. Іноді робити це необхідно, треба вивітрити з голови всі помилкові думки, щоб звільнити місце для нових. Шемрало птаство в кронах над головою, з яруг напливало жаб'яче кумкання. Здавалося, що в цій благодатній закутині не може бути місця для насильства ніколи. Недарма покійний господар колись викарбував на фундаменті котеджу фразу: «Малий дім — великий спокій». А дім, думав я, не такий вже й малий, куди до нього моїй двокімнатній квартирці на п'ятому поверсі… Нахилився до білої лілії — вона пахла жіночим тілом.
Раптом у кінці городу щось зашаруділо, з винограднику вигулькнула цибата постать Гайовича. Він був червоний, засапаний.
— Ти звідки виринув, тать нічний? — здивувався я.
— За малинником у живоплоті є непомітний лаз. Через нього можна пробратися з пустиря.
— Ти знав про це раніше?
— Ні. Мені щойно сказав про це той, хто підвозив з вечірки Марту. Висадив на пустирі, через це ніхто й не помітив її повернення. Він розповів ще дещо. Виявляється, на той час, коли вони приїхали, Сливак був уже мертвий.
— Де ти знайшов цього свідка?
— Сам заявився. Муки сумління й тому подібне… Як на мене, просто змандражив. Злякався за свою ковдру. Ходімо, він чекає на вас в управлінні.
Ми пішли в глиб саду, де під деревами вже залягли густі кошлаті тіні. Прослизнули у вузький лаз, опинилися в ярку, потім минули чагарник і вийшли на вузьку ґрунтову дорогу. Гайович був моїм поводирем. Зненацька він зірвався з місця й рвонув до автомобіля, що стояв неподалік з відчиненими дверцями.
— Чортівня! — вилаявся він. — Цього ще бракувало.
— Що сталося? — запитав я.
— Ну ось, поцупив сосиски, які я купив дорогою.
— Хто?
Гайович сердито кивнув на дорогу, якою втікав великий рудий кудлатий собака. Його я вже раз бачив у маєтку Сливаків. Ще один господар саду.
Собака
Ранній ранок. Сад дихає вологою прохолодою. Навісніють птахи, їх щебетання схоже на звуки поцілунків. На осонні бджоли спивають
