Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

Книги, ці вічно свіжі джерела духу, пахнуть усе-таки тліном і пилом. Тому він з насолодою вдихнув надворі лоскітний запах прив'ялого сіна й плодів. Зірвав жменю слив, що звисали низько-низько, хоч губами їх діставай. Усміхнувся, як давній знайомій, молодій жінці в сусідньому саду. Вона плела гачком. Напевно, приїжджа, міська гостя. Для неї тут справжній уїк-енд, не те що для нього.

Та ба, одним днем вимушений уїк-енд у Сорочому не завершився. Гадав, що як тільки будуть готові результати дактилоскопії, зателефонує в прокуратуру району, — хай самі вже там розбираються, чому і як це вона вчинила.

Однак результати ошелешили: на попільниці відбитків пальців прибиральниці не виявили. Можна припустити абсурдну гіпотезу, що баба одягала рукавички, але на тій же попільниці — свіжі сліди, що не належать ні самому Цвакові, ні Дорофею. А крім завклубом, що заглянув до Цвака перед поїздкою на районну нараду, прибиральниці і тих семи читачів, до бібліотеки не заходив більше ніхто. У всякому разі, сусід бачив тільки цих. Якщо читачі не торкалися попільниці — а це належить вияснити — очевидно, був хтось восьмий. Був, і він подбав про те, щоб проникнути сюди і зникнути потім безслідно. Залишити відбитки на каменюці не боявся — в картотеці управління внутрішніх справ вони не зареєстровані. Не боявся також, що на нього впаде підозра. Міг з'явитися як читач, вибрати книжку, розписатися, а потім зробити своє чорне діло і встромити відкладений формуляр в один з ящиків. Тобто забезпечити собі про всяк випадок алібі — мовляв, міняв книжки, помацав диковинну попільницю. Це в разі, якщо ним зацікавляться…

А як проник сюди? Городами. Або сховався заздалегідь на горищі, в коридорі, в якомусь закапелку. А в урочний час вийшов. Погомоніли хтозна про що… і коли Цвак розгадав лихий намір візитера, було вже пізно. Бібліотекар устиг зробити лише два кроки назад. Найімовірніше, що той, хто вбивав, був сильний і спритний… Однак не міг він зникнути безслідно. Хтось мусив бачити, як він утікав городами… Треба розпитати сусідів, хоча б оту кралю, що плела. Розпитати не завадить, але чи варто так примітивно трактувати дії обачного вбивці. Стрибки через паркани, біг стрімголов у кукурудзинні… Він міг далі сидіти в криївці, а потім, коли зібрався натовп роззяв, непомітно приєднатися до них. А міг через горище перебратися в клуб — і шукай вітра в полі…

В нейрохірургії, куди майор зателефонував, новини теж були невтішні. Цвака привезли з проломом черепа, спішно зробили операцію. Передбачення, як кажуть англійці, фіфті-фіфті — однакові шанси як на летальний кінець, так і видужання. Та й ото гарантію, що до нього повернеться пам'ять і здоровий глузд, ніхто не дає.

«Як важко жити в світі, де ніхто не дає гарантій», — буркнув сам до себе Правик. Тоді зателефонував Бучину, щоб зібрав усіх учорашніх відвідувачів бібліотеки, і виїхав у Сороче.

Опитування нічого не прояснило, хіба запевнило слідчого, що невідомий «восьмий» таки був. З читачів ніхто попільниці не чіпав. Бібліотекар поводився звично, жартував, і, як завжди, просив про якусь дрібну послугу. Семикласникам дав «Одіссею капітана Влада», але наказав, щоб до вечора був мішок конюшини для його кролів. Вчительці пообіцяв дістати брошуру про лікування шкіри глиною і одразу ж поцікавився, чи не допомогла б його племіннику-студенту з контрольною роботою. Як відмовиш? Старого Орла силоміць умовив подарувати для бібліотечного стенда кілька фронтових фотографій. Така вже в нього вдача була.

Люди пішли. Прибиральниця, що, слухаючи їх, голосно зітхала в кутку, зараз принишкла. Правику стало шкода її. Лагідно попросив:

— Огляньте уважно приміщення. Чи все тут так, як було до вашого вчорашнього прибирання? Може, бракує чогось?

— Не знаю, я не заглядала в шафу. Бігме, не заглядала.

Правик розгледівся.

— Про яку шафу ви кажете?

— Ондечки та, — жінка повела очима в куток, де стояла вузенька шафка на одні дверцята. Такі можна зустріти в лазнях або робітничих роздягальнях. Клямка навісного замка висіла без колодки. Правик підійшов ближче і, перш ніж відчинити дверцята, запитав:

— Що тримав тут Цвак?

— Як вам сказати? — полохливо загнулася жінка. — А він живий?

— Цвак? Так, йому зробили операцію.

— Тоді в нього й запитайте. Я в шафі не газдувала.

Бучин кашлянув, грізно глянув на стару:

— Ви зрозуміли запитання товариша майора?

Останнє слово, напевно, справило на неї враження, бо одразу ствердно замотала головою:

— Самогонку тримав, прости Господи…

— Випивав на роботі?

— Та не для себе, на продажу. Магазинної не накупуєшся, увечері й поготів. А Цвак чисто жене, що брехати. І людям дешевше, і він має якусь копійчину. Хижу, гадаєте, з чого підняв — з книг?

Правик запитально глянув на дільничного.

— Цілком можливо, хоча скарг не було, — неохоче прокоментував той.

«Щодалі цікавіше», — подумав Правик.

— Отже, в шафі він тримав горілку?

— Паленку і Дюму, — притишено відповіла стара.

— Що? — перепитав Бучин.

Правик посміхнувся, бо здогадався, що мала на увазі прибиральниця. О, зворушливе середньовічне невігластво «найбільш читаючого у світі населення»!

На двох верхніх полицях шафки тісно вишикувалися червоні томи з готичними вензелями на корінцях і золотавим тисненням «Дюма». На нижній — закутуляний у грубий папір добрячий оберемок пляшок. Пакет акуратно загорнутий, схоже, що з нього нічого не викрадено. А от Дюма… Одного тому, четвертого, бракувало у верхній шерензі. Правик погортав останній. Це була збірка творів у дванадцяти томах, 1977 року видання. Слідчого здивувало, що книги такого читабельного автора ніскільки не зачитані — наче вчора з друкарні. Із змісту довідався, що в четвертому томі вміщено роман «Віконт де Бражелон, або Десять років по тому».

— Ці книги він давав комусь читати? — обернувся до прибиральниці.

— Давав добрим людям. Але перед тим загортав у газету.

— Добрі люди… це хто?

— Голова сільпо, завфермою, зубний лікар, синові священика давав. Кому іншому — не бачила, що брехати.

— Обраним, значить, — уточнив майор. — А шафу тримав замкненою?

— Само собою, золотенькі. Там же цінність.

— Яка? — насторожився Бучин.

— Та самогонка ж, — стару здивувала нетямковитість міліціонера.

Той тихо засміявся. Правика це не розвеселило. Метаморфози з переоцінками цінностей давно вже його не дивували.

— Чому ж дверцята не замкнені? — запитав.

— Сама дивуюся, видать, не встиг замкнути, — заокруглила великі сливові очі стара.

«Не встиг… Це я й сам розумію».

Відпустив прибиральницю, Бучина відрядив до сусідів, чиї городи межували з подвір'ям клубу. А сам ще раз уважно оглянув приміщення, приміряючись до нової роботи. Колись, у юному віці, коли весь розум і серце його заполонили книги Хаггарда, Роні, Сабатіні,