Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець

— Той, що квартирує в баби? Його вдома немає. Начебто підробляє на «швидкій допомозі». Чергує цієї ночі.

— Он як. Виходить, у нього алібі. Чи як?..

Студент

Диваки, кров вони, бачте, знайшли на халаті. Ха, та цього добра в моїй роботі скільки завгодно. Буває, ніч закінчуєш з виглядом різника. Приміром, коли доставляєш когось після різанини на весіллі. Може, й зараз щось подібне розкручує міліція, шукає кінці. Дався їм мій халат з плямою крові… Але стривай-стривай, я ж сам запевнив слідчого, що перед чергуванням одержав чистий халат і, крім тієї «чебурашки», крові за ніч не було. Чи й справді — не було? Хіба я прокрутив у пам'яті всі виклики? Спробуй згадати усе після безсонної колотнечі. Скільки разів брався записувати цікаві деталі під час візитів, а потім відкидав той санітарський щоденник, не вистачало терпіння.

Що ж було після «ложняка»?..

Був жовтолиций дід із широким рубцем на чолі, напевно, офіцер у відставці. Напад астми. У балоні не виявилося кисню. Я шепнув лікареві, той сказав уголос: «Даруйте, але нам ніде заправити балон». Дід з налитими кров'ю очима відрубав:

— Мене це не колише. Заправляйте хоч у кіоску.

І ми поїхали з водієм за новим балоном. Не квапилися, «швидка» ніколи не квапиться, коли з нею так поводяться. Дорогою водій хотів заскочити додому, глянути на місячну доньку. Я відраджував його, мовляв, мала давно вже спить. Але він затявся. «Напевно, ти хочеш пересвідчитись, що тепер там немає когось, хто не входить до складу сім'ї, — підколов я. — Тоді інша справа». У нього почервоніло не тільки обличчя, а й руки. Можливо, раніше й не думав про це, а зараз подумав. Але додому не заїхав.

Дідові-астматику полегшало, він подобрішав. «З вашої милості я з'їв дві кисневі подушки». Навіть пригостив нас чаєм з ліверними пиріжками, які студенти називають «собачою радістю»… Ні, крові тут не було.

Далі. Брудненька квартирка. У бабці сердечний приступ. Легенький. Вона обм'якло охає, бідкається, скиглить: «Це інфаркт, докторе?» Над ліжком портрет молодої жінки, гарної, рум'яної, сміхотливої. Виявляється, це вона в молодості. Голова колгоспу. На другому ліжку спить, розкинувши татуйовані руки, кремезний чоловік. Невістка пече торт на кухні, нас ніби й не помічає… Теж безкровний виклик.

У рації затишшя. Дрімаю на ношах під ковдрою, що просякла лікарняним духом. Ніч тиха і лагідна, як у Фіцжеральда. Жерсть машини ніжно погладжує листям каштанова гілка. Під цей шелест дрімати ще солодше. Увижається Марта, наше перше знайомство… Забігла до моєї хазяйки, а тої немає — поїхала в село до сестри. Я сам коло телевізора, вечір гумору показують. «А наш заклявся, — каже, — майстра вже тиждень чекаємо. Присяду на хвильку». — «Будь ласка».

Сіла, з телевізійних жартів сміється розкотисто й дражливо. А я відчуваю — для мене. І очі блищать, як мокрі сливи. Скінчився гумор, говоримо про те, про се, більше про медицину — з нею кожен обізнаний. Гостя скаржиться, що спину протягло, ниє. Диктую рецепт: скипидар, оцет, яйце в шкаралупі, кілька днів хай вистоїть. «Гаразд, я приготую, а ви мене розітрете, бо чоловік з пасікою в гори поїхав». Я червонію кожною клітиною, а вона: «Що тут такого, ви ж медик. А я вас нагодую. Бідненький, такий худющий». — «Еге, — намагаюся оволодіти собою. — Баба теж так каже: одні мощі торохтять». Вона сміється: «Хо-хо-хо, кістки, шкіра, м'язи. Більше нічого й не потрібно…» Марто, Марто…

Хтось обережно торгає мене за лікоть. Це водій. Сонно посміхається: «Вйо, бо коні мокнуть!» Значить, знову в ніч. Як там у Нодара Думбадзе: «Випиймо за ніч, що дніє». Це про мене. Їдемо. Знову дрімаю, притулившись скронею до холодної шибки. Лікар торгає мене — боїться, щоб на вибоїнах не вилетів з машини. Були трапунки.

…Алкогольне отруєння. Між бурхливими приступами блювання хлопець благає: «Мамо, чому тато дивиться, чому він дивиться?! Скажи йому, хай піде звідси, ну скажи…» Батько мовчки протирає скельця окулярів, знову втуплюється в сина. Жінка шепнула нам, що він не п'є зовсім. А син…

Напад істерики в молодої вродливої жінки. Її все ще тіпає, прекрасні, як у діви Марії, очі, стомлені й порожні. Чоловік з винуватим виглядом вибігає на вулицю й рве з квітника нарциси. В яскравому ліхтарному світлі видно, як він боязко озирається. Квіти мокрі, пахучі, хрусткі. Він вручає їх нам з лікарем. Жінка задоволено киває. Лікар робить їй укол у сідницю й промовляє: «Будете жити, мамочко».

І ще було… Маленька, хирлява постать з білим клуночком при грудях біля воріт м'ясокомбінату. Клуночок виявляється забинтованою рукою, щойно порізаною ножем. На марлі чорна пляма, вона росте, росте… Стоп! Я допомагаю їй сісти, пропоную: «Покладіть руку на тапчан, легше тримати». Відгортаю ковдру. Закутуляна рука лежить на зеленій клейонці, як немовлятко. Кривава пляма — як личко. Ця кров… вона могла залишитися на клейонці, а потім потрапити на мій халат, коли я знову приліг…

— Відчиніть! Чуєте?! Покличте слідчого! Я все згадав.

Правик

— Картина, Леоніде Петровичу, ясна й проста, як канцелярська скріпка, — бадьоро мовить Баранов. — Ось як я бачу її. В саду відбувалися їх вечірні побачення. Пригадуєте слова баби-сусідки? «Безсоромна, тільки відлучиться чоловік, а вона — пасти собак із квартирантом у сад». Фольклор точний. Отже, Сливак, вірний своєму розпорядку, близько дев'ятої лаштується спати, вони — на гульки. Для цього й ковдра припасена за винницею. Так і того вечора. В студента лучилося вільних півгодинки під час чергування (це не від нього залежало — ми перевірили), і він покликав свою пасію. Далі — райські кущі. Однак Сливак, рогатий муж, здогадується про зраду, слідкує за дружиною… або просто випадково опиняється в садку — забув щось: той же ніж, з яким удень щепив грушу. Шкода, щоб іржавіло добро. Натрапляє на полюбовників. Спалах ревнощів, жадання помсти кидає його на студента. Але той спритніший — і ніж опиняється в його руці. Один помах — і сонна артерія перетята. Коханці швидко про все змовляються: він, мовляв, був на нічному чергуванні, вона — на вечірці в колеги. Алібі добротні. Тихо розходяться…

— Забувши ковдру на траві, — підкидаю їжачка.

— Ковдра залишилася за виноградними шпалерами, не в полі зору. В сум'ятті можна було й забути про неї. Не бачу в цьому нічого дивного.

Час докинути нового їжачка:

— Зате трішки дивно, — кажу, — що на ковдрі не виявилося жодної ворсинки з одягу студента, хоча інших, різних, там добра жменя.

Баранов регоче. Я знаю, що він подумав.

— Ні, ти помиляєшся,