Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.
— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.
Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.
— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.
— Гадаю, вам краще знати.
Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.
— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…
— Я побачила кров на ножі.
— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.
— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…
Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…
Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.
— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.
Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:
— Він дуже дбав про свою зовнішність…
«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».
— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.
Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.
— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.
— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.
В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.
— Ох, ці пси…
— Звідки вони? Чиї?
— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…
Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.
«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.
— Де була вечірка, Марто Василівно?
— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.
— До котрої години ви пригощалися?
— До сьомої приблизно.
— А потім?
— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.
«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.
— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?
— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?
— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?
— Подумала, що він наклав на себе руки.
— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?
— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.
«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».
— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.
«Гм, з нею не знудьгуєшся».
— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?
— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.
— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?
— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.
«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».
— А з другого боку хто мешкає?
— Пенсіонерка, вдовиця.
— Сама?
— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.
— Спілкувався з вашим чоловіком?
— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.
— А між вами?
— Не розумію, — стрельнула очима.
— Між вами й студентом було щось спільне?
— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.
— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»
Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:
— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.
— А
