Бар «Когут» - Джон Гришем

Юристи «Свіфтбанку» намагалися отримати схвалення від шести федеральних суддів, які розглядали колективні позови. Не дивно, особливо для Марка й Тодда, які щохвилинно стежили за подіями в усіх судах, що суддя з Маямі перетнув фінішну лінію першим і підписав угоду ще до другої дня, менше ніж за добу після заяви «Свіфтбанка» про свої плани.

Невдовзі Маркові зателефонував Марвін Джоккеті, і з силуваною ввічливістю сказав:

— Будь ласка, зателефонуйте Баррі Стрейхану.

— Добре. Номер?

Джоккеті дав йому номер і відключився. Марк негайно зателефонував Стрейхану, який сказав:

— Ми виконали свою частину угоди. А як щодо вас?

— Ми скасували зустріч із журналістом із «Таймс». Зачекаємо, поки не посиплються гроші, а потім відступимося. Як і обіцяли.

— А вам який профіт від цієї угоди?

— Гарвардська юридична школа, так, пане Стрейхане? Випуск тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертого?

— Правильно.

— Хіба вас у Гарварді не вчили, що не слід задавати питання, якщо наперед знаєте, що не отримаєте на нього відповіді?

Тиша.

У СЕРЕДУ ВРАНЦІ Ідіна Санга особисто прийшла до тюрми й оголосила службовцям, що вона звідти не піде, допоки їй не дозволять зустрітися з її клієнтами. Вона мала наготові ім’я і телефонний номер високопосадовця з Міністерства юстиції. Вона наробила якомога більше галасу і за годину її врешті відвели до крила, вщерть забудованого крихітними приміщеннями, більшість із яких вона бачила й раніше. Там не було вікон, вентиляторів, хоч найменших протягів — нічого, і цілу годину вона просиділа в пекельній задусі, поки доглядачі не привели закутого в кайданки Бо. Його ліве око набрякло, а брова над ним була злегка розпанахана. Конвоїри вийшли, але кайданки з Бо не зняли.

— Зі мною все добре, — сказав він. — Будь ласка, не розказуйте про це Золі та мамі.

— Що сталося?

— Та доглядачі трохи розважилися, розумієте?

— Мені шкода. Подати скаргу?

— Прошу, ні. Стане тільки гірше. Хоча куди вже гірше. Зі мною в камері ще п’ятеро, усі депортовані з Америки. Умови погані, але ми тримаємося. Скарги тільки погіршать становище.

— Про Абду щось чути?

— Ні. Батька так і не бачив. Дуже хвилююсь за нього.

— Тебе вже допитували?

— Так, уранці. Офіцер високого рангу. Віч-на-віч, більше в камері нікого не було. Вважає, що моя сестра заможна американська юристка. Звісно, хочуть грошей. Я намагався пояснити, що вона просто бідна безробітна студентка-юристка, а він не вірить. Назвав мене брехлом. Типу, в них є доказ: Золині гроші, що знайшли в сейфі готелю. Сказав, що то аванс і він хоче іще.

— Скільки?

— Десять тисяч доларів США за батька, вісім тисяч за матір, ще вісім за мене.

— Це просто обурливо! — вигукнула приголомшена Ідіна. — Хабарі тут звична річ, проте не в такому розмірі!

— Адже він вважає, що Зола багачка. Якщо вона приїхала сюди із такими грошима, то, ясна річ, вдома в неї ще більше.

— А що з тими шістьома тисячами, які вони вже забрали?

— Він сказав, що то за саму Золу. Я заперечив, що вона громадянка США і вже зареєструвалася в посольстві, але це не справило на нього враження. Сказав, що заарештує і Золу, і матір, якщо не отримає гроші.

— Це просто нечувано! У мене є впливові друзі в уряді, і я негайно їм зателефоную.

— Не робіть цього, я вас благаю, — скривився і захитав головою Бо. — Мені сказали, що минулого тижня тут уже померли двоє. Усе тільки погіршиться. Час від часу ми чуємо жахливі крики. Знов-таки, якщо ви поскаржитеся, хтозна, що трапиться. — Бо підніс сковані руки до обличчя і незграбно витер зворотом долоні вуста: — У мене є друзі в Штатах, але всі вони прості роботяги, як-от ми, незаможні. Мій брат Сорі живе в Каліфорнії, але він ніколи не вмів заощаджувати, йому самому постійно бракує грошей. Навіть не знаю, кому я можу зателефонувати. Мій начальник, тобто колишній начальник, хороша людина, але не захоче вплутуватися. Ніхто не хоче вплутуватися, коли затримують нелегалів, щоб відіслати назад. Ми чотири місяці перебували в центрі утримання, і в нас обірвалися всі зв’язки із зовнішнім світом. Як тільки друзі дізнаються, що тебе депортують, вони перестають бути друзями. Кожен сам за себе, — він заплющив очі й поморщився, наче від болю. — Мені нема кому зателефонувати. Тож запитайте Золу.

«МЕТС» ВИГРАЛИ ПЕРШІ ДВІ ГРИ на стадіоні «Янкі». Інші дві були в «Сіті-Філд». І знову Марк і Тодд купили найдешевші місця, а самі пішли на верхні ряди лівого сектора, подалі від вболівальників. Як завжди, на гучно розрекламованій третій грі аншлагу не було.

Вони пили пивце й дивилися на поле, ні за кого не вболіваючи — Тодд був фанатом «Оріолс», а Марк топив за «Філліс», — і складали план дій на наступні дні. Зранку вони сядуть на потяг до Вашингтона й зустрінуться з Філом Саррано, який поговорить із прокурором, аби довідатись, який у того настрій.

Тодд саме купував пакетик арахісу, коли задзижчав Марків телефон. То була Зола, яка досі тулилася в занехаяному готелі, перебуваючи в стані невизначеності. Марк або Тодд розмовляли з нею щодня, хоч і помалу. Що в них нового, вони писали електронною поштою, але обережно, не все. Обговорювати тему хабарництва краще було по телефону.

— Справа серйозна, — зауважив Марк, відкладаючи телефон. Він коротко виклав, що вона йому розповіла, закінчивши так:

— Їй потрібно двадцять шість тисяч доларів. У неї є шість тисяч у вашингтонському банку. Тобто треба виділити ще двадцять з рахунку фірми.

Тодд трохи подумав і сказав:

— Рахунок старої фірми значно порідів за ці дні. Купа витрат і катма прибутків.

— Баланс: тридцять одна тисяча, правильно?

— Трохи більше. І як воно тобі — перерахувати двадцять тисяч абикому в Сенегалі?

— Вона хоче, щоб ми переказали їх на трастовий рахунок її адвокатки. Що далі я не знаю, але певен, що Зола все обміркувала.

— А якщо її затримають за давання хабара?

— Не думаю, що там узагалі за таке затримують. Ми не повинні упускати цей шанс.

— Отже, так і зробимо? Ось так просто? Попрощаємось із двадцятьма тисячами баксів, заробленими тяжкою працею —